Після поранення Ігор Сабадаш пройшов лікування і реабілітацію, але найбільше допомогла власна ферма. Сьогодні його екоранчо – це і бізнес, і місце відновлення.
«У мене були лікарі, реабілітологи, спортзал, басейни, але найбільше допомогло власне екоранчо. Це моє хобі, моя робота, моє життя», – каже Ігор Сабадаш, батько трьох доньок, ветеран АТО/ООС, повномасштабної війни, який служив у складі 24-ої механізованої бригади імені короля Данила, а також фермер і власник «Екоранчо Ігоря Сабадаша», на якому випасаються 150 голів великої рогатої худоби, 16 коней, два з яких поні.
Це історія про шлях Ігоря Сабадаша на війну, поранення, створення власної справи і про те, як ферма стала способом відновлення – його та інших.
Фронт, поранення і повернення
Ігор Сабадаш родом із села Мшана на Львівщині. Там він живе і саме там започаткував своє фермерське господарство – спочатку як хобі, яке згодом переросло у справу життя.
На фронт Ігор вирішив піти у 2014 році після подій Майдану. Попри те, що не мав досвіду служби, хотів допомогти українському війську. Спершу у військкоматі йому відмовили, але згодом, у суботу ввечері, зателефонували – і вже наступного дня він був у частині.
Вдома про його рішення не знали. Тиждень він перебував на полігоні, далі підняли по тривозі і запропонували добровольцям їхати на Схід. Так колоною у 40 машин Ігор поїхав воювати. Присягу складав поспіхом – документи підписував прямо на на підніжці УРАЛа.
За рік служби він встиг керувати різною технікою, підвозити боєприпаси, евакуйовувати поранених і загиблих. Був на Луганському та Донецькому напрямках, після чого демобілізувався.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову пішов воювати.
«Зранку дружина збудила і сказала, що почалась війна. Я був готовий, навіть мав зібраний наплічник. Більше того, за два дні до вторгнення ходив у військкомат, щоб запропонувати гуртуватись, але тоді мої слова сприйняли не серйозно і попросили не сіяти паніку», – розповідає він.
У 2022 році дружина вже знала, що Ігор піде воювати: «Коли я йшов воювати у 2014 році, то дружину фактично обманув, бо сказав, що їду у відрядження. Та мене викрили. У 2022 році вона вже все сприйняла як належне».
Вранці 22 лютого Ігор Сабадаш вже був у військкоматі, звідти його направили в частину, де зустрів знайомих і друзів, з якими раніше служив. Отримавши форму, зброю, семеро військових власним ходом вирушили на Схід. Їхати туди колоною було надто небезпечно, адже розуміли, що йде висадка десанту.
Приблизно через дві доби хлопці прорвались до своєї 24-тої бригади, що перебувала у місті Золоте на Луганщині. 26 лютого вже виконував бойові завдання.
За цей час, як розповідає Ігор Сабадаш, вони були на різних напрямках: тримали оборону міста Золоте, потім Лиману, Лисичанська.
«Був високий відсоток, що звідти ми живі не повернемося. Нас гатили по повній і мінами, і снарядами. Поранення отримав через два місяці. За годину прилітало по 50-60 мін. Вибухало щохвилини. Спочатку мене контузило, не міг дихати. Довго лежав, поки мене відтягли. Знову приліт і вибух прошив усю праву сторону. Я не відчував ні руки, ні ноги, бачив лише одним оком. Але головне, що був живий», – розповідає ветеран.
Його евакуювали під обстрілами. Того дня було 13 поранених.
Першу домедичну допомогу надали у селі Гірське. Далі лікували в Лисичанську, Дніпрі, а при першій нагоді повезли до Львова.
Лікувався у Львівському військовому госпіталі, потім у Польщі, де провели операцію з пересадки нерва (був розірваний променевий нерв і розтрощений лікоть). Ліктьового суглоба він фактично немає, але сам каже, що відновився на 99%.
Від гусей до великого господарства
Любов до тварин в Ігоря – з дитинства. Удома в акваріумі навіть тримав мурашину ферму. Після демобілізації у 2015 році вирішив зайнятися господарством.
Почалося все випадково – з трьох гусей, яких він отримав замість грошей за металобрухт. Це були гуси кубанської породи, яких в народі ще називають гуси-лебеді. Вони полохливі, погано сидять на яйцях, але добре несуться.
«За сезон можуть дати до ста яєць. От і мої почали нестись», – усміхається він.
Офіційно фермерське господарство започаткував в 2018 році. З часом господарство зростало: з’явилися інкубатори, нова земля, худоба. Спершу – кілька бичків для випасу, потім – коні, корови м’ясної породи, поні.
Зараз у господарстві – 150 голів великої рогатої худоби і 16 коней, двоє з яких поні. Попри це тримав ще поросят, свиней, а ось з гусьми було важко. Їх продав фермерам з Одеси.
Зараз у фермера є його улюблений кінь і навіть корова. Вона вже старенька і звати її Марта. Загалом всі корови на екоранчо ідентифіковані і мають імена. Серед них: Білохвостик, Юрій, Юрчик, Оксана, Кленовий листочок, Контрибуція. Хлопчика поні звати Бігун, а дівчинку Кіса. До речі, їх Ігор купив у Луцьку через платформу онлайн-оголошень ОЛХ. Пригадує, що продавчиня лиш просила, аби не на м’ясо, а так – щоб гуляли.
Чоловік розповідає, що догляд за таким великим господарством забирає в нього увесь день. Корови, як і коні, утримуються на вільному вигулі, цілодобово і цілий рік мають вільний доступ до пасовиська. Звісно, коли холодно і сніг – корови біля сіновала, коні у конюшні.
Щоб працювати, Ігорю довелося адаптувати техніку під себе – через часткову недієздатність правої сторони.
«У всьому мені найбільше допомагає Всевишній, потім дружина та двоє працівників», – каже він.
Ранчо як місце сили і реабілітації
Землю, яку придбав для худоби, довелось довго розчищати від чагарників, скошувати кропиву і бур’яни. Знайомий жартома називав те місце «ранчо» коли той там працював. Так назва і закріпилася.
Офіційно господарство зареєстрували як «Екоранчо Ігоря Сабадаша».
Ігор виграв кілька грантів, зокрема «Кроки до розвитку села» та від Українського ветеранського фонду. За кошти останнього, а це 1 млн 600 тис. грн, придбав трактор у 110 кінських сил, який допомагає збільшувати заготівлю кормів.
Пасовища на шість років вдалося взяти в оренду на пільгових умовах – через їхню високу заболоченість і низьку придатність для інших потреб.
Окрема складова екоранчо – реабілітація. Гуляти, спілкуватись з тваринами, вчитись верхової ізди, приїжджати на екскурсії можуть як діти та цивільні дорослі, так і військовослужбовці і ветерани. Локація доступна і безкоштовна для всіх. Платити доведеться хіба що за іпотерапію та фотосесії.
«До нас приїжджають цілими автобусами. Є діти, яким потрібна іпотерапія, є військові з реабілітаційних центрів або прямо з бойових, які приїжджають відпочити і розслабитись. Багато хто мене навіть ставить у приклад, мовляв, не опустив руки, а почав займатись своєю справою», – розповідає Ігор Сабадаш.
За словами фермера-ветерана, для нього самого його ферма – його ж реабілітація. Каже, що після поранення з ним працювало багато лікарів, реабілітологів, ходив у спортзал, відвідував басейни, але найбільше йому допомогла ферма.
«Це моє хобі, моя робота, моє життя. Хочу працювати тут щонайменше 100 років, а потім подумаю, що далі робити», – з усмішкою каже він.
Щоранку він виходить на подвір’я, оглядає стадо і тоді його перехоплює гордість.
«О восьмій ранку всі коні вже чекають біля паркану, щоб їх запустили до конюшні. У їхньому доступі близько 50 гектарів землі, загалом загороджено 190 гектарів пасовища, – веде далі він. – Моя улюблена справа – пройтись по пасовищу, подивитись на стадо, оцінити чи в них все добре. Коли всі їдять біля кормових столів, цей звук заворожує і заспокоює. Я спираюся на вила чи лопату і довго стою та дивлюсь».
Мрія і мета Ігоря Сабадаша – розширити загальне стадо до тисячі голів. А ще фермер-ветеран планує побудувати відкритий і критий манежі, щоб діти, ветерани і військові могли приїжджати і займатись за будь-якої погоди.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від розвідника до садівника: як ветеран з Львівщини вирощує тисячі хвойних дерев
Фото Ігоря Сабадаша
