У львівській Сенсотеці відбулася подія «Обличчям до інклюзії: після поранення», яка об’єднала фахівців, ветеранів та членів їхніх родин. У фокусі – психологічна, фізична та соціальна адаптація військових, які отримали поранення. Захід відбувся завдяки громадські організації «Говори!» і став спробою відверто поговорити про нові реалії та нашу спільну відповідальність у створенні інклюзивного середовища.
На початку учасників зустрічі закликали не бути сторонніми спостерігачами, а замислитися: як ми, як суспільство, почуваємось з ветеранами поруч? Чи маємо сміливість просто подивитися в очі тим, хто пройшов війну? Чи вистачає нам мужності – не формальної, а людської – підтримати, висловити вдячність, дати простір і рівність?
«Інклюзія стосується не лише тих, хто зазнав поранень. Вона стосується кожного з нас. Це про нашу готовність бачити, чути й бути поруч – не відвертатися, а взаємодіяти», – сказала модераторка заходу Наталя, координаторка проєкту Military Voices в ГО «Говори!».
Коли слова не працюють
Важливою частиною події стала панельна розмова «Поранення. Реабілітація. Технічна підтримка. Невербальність» за участі Софії Гладюк – тренерки й терапевтки Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни. Вона поділилася конкретними історіями пацієнтів, які втратили можливість говорити через поранення, зокрема – про військового, який після травми тривалий час не вимовляв жодного слова.
«Він абсолютно не говорив. Навіть нецензурних слів – нічого. Ми почали з додатку для невербальної комунікації – це набір піктограм і слів, які пацієнт може натискати на екрані, щоби сформулювати думку», – розповіла Софія Гладюк.
До процесу активно долучилася дружина ветерана. Вона допомагала налаштувати додаток під побутові потреби, створити словник з ключових фраз. За словами терапевтки, саме сімейна підтримка була критично важливою: «Завдяки дружині пацієнт не здався. Вона навчилася чути його по-новому – через екран, через кнопки, через паузи».
Однак, за словами фахівчині, труднощі виникають не лише у родині. Навіть похід до кав’ярні може стати викликом – для обох сторін.
«Якось ми вирішили, що пацієнт сам замовить каву, користуючись додатком. Але продавець не розумів, що відбувається. Почав одразу сипати варіантами: “Еспресо? Американо? З молоком?” – не давши пацієнтові часу відповісти. Це був момент, коли світ не готовий дочекатися», – поділилася спікерка.
Серед труднощів – не лише технічне освоєння додатків, а й небажання оточення адаптуватися до нового способу спілкування. У деяких родинах батьки не захотіли долучитися до навчання або використання цифрових засобів комунікації.
Організатори наголошують: мета події – не лише надати інформацію, а й сформувати нове ставлення. Бо підтримка – це не лише про фахівців чи родини, а про кожного, хто бачить ветерана в супермаркеті, в маршрутці, у черзі в банку.
Тож усі учасники змогли на собі випробувати інноваційні технології для фізичної та комунікаційної реабілітації. Зокрема, Superbrain 1 – інноваційний шолом для людей з порушеннями зору, що дозволяє «відчувати» навколишній простір через тактильні сигнали на лобі. Це естонська розробка, яка представлена в Україні в одному екземплярі.
Психолог Володимир Станчишин: «Поранення — це не лише про тіло. Це про зміну всієї реальності»
У межах заходу відбулася панельна лекція «Психологічна адаптація: військовий vs цивільний світ», яку провів психотерапевт Володимир Станчишин – засновник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін». Він розповів про глибину адаптаційних викликів для ветеранів після повернення з фронту, а особливо – після поранення, що призвело до інвалідності.
«Світ кожної конкретної людини в момент поранення змінюється назавжди», – наголосив Володимир Станчишин. Він акцентував: процес психологічної адаптації – це не тримісячна реабілітація і не кілька сеансів психотерапії. Це життя, яке потребує переосмислення, підтримки, нових сенсів.
На думку психотерапевта, наше суспільство часто намагається «припіднести» людей з інвалідністю, демонструючи показну повагу, але не завжди готове прийняти реальність їхнього щоденного болю, боротьби й вразливості.
«Ми хочемо героїв, які не викликають незручних запитань. Але це нечесно. Поранення – це не лише тіло. Це – інша реальність, яка болить», – зазначає він.
Психолог підкреслює: військові – герої незалежно від того, чи мають поранення, чи ні. «Для мене кожен військовий – герой. Не тому, що я романтизую війну, а тому що вони роблять те, що ми не робимо. І цього достатньо», – каже він.
Окрему увагу він приділив ролі психологів, які працюють безпосередньо у шпиталях чи реабілітаційних центрах. За словами Станчишина, фахівець, який приходить у палату, – це не той, кого очікують.
«Він не чекав мене в черзі, як у приватному кабінеті. Я для нього просто тіло, яке втручається в його простір. І це нормально, якщо він мене пошле. Але важливо розуміти: він посилає не мене, а саму можливість доторкнутися до болю, який ще не готовий прийняти», – пояснює психотерапевт.
Він також звернув увагу на тривалий процес прийняття змін, які супроводжують травму. Зокрема, при психічних або спинальних пораненнях, які «не видно», людині складніше визнати, що щось змінилося назавжди.
«Коли в мене немає руки, я це бачу. Але коли пошкоджений спинний мозок – я не бачу цього. І я починаю фантазувати, що “завтра я встану”. І це дуже складний психологічний процес – дійти до усвідомлення, що вже не буде “як раніше”», – зазначає Станчишин.
На завершення він наголосив: головне завдання фахівців, які працюють із ветеранами, – бути поруч, не змушуючи й не нав’язуючи допомогу, а даючи простір на заперечення, біль, злість, на будь-яку реакцію.
«Ми – не рятівники. Ми ті, хто стоїть поруч, коли відкривається правда про поранення. І це важче, ніж будь-який героїзм», – підсумував він.
Фото: ГО «Говори!»
