Олександр Печериця — яскравий представник української сцени, Народний артист України, актор театру ім. Івана Франка, кіно та дубляжу, чиє ім’я добре знайоме за серіалами “Кріпосна” та “Століття Якова”, повернувся до театру та цивільного життя після півтора року служби у ЗСУ. В інтерв’ю для Ветеран Медіа митець розповів з якими внутрішніми переосмисленнями та особистими переживаннями зіткнувся під час перебування у лавах ЗСУ та після повернення до театру та цивільного життя.
У 2004 році Олександр закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Відтоді є одним з провідних акторів Національного драматичного театру ім. Івана Франка. Протягом своєї театральної кар’єри актор зіграв майже 40 різнопланових ролей, а його фільмографія налічує понад 50 робіт у кіно.
24-го лютого Олександр мав їхати на гастролі до Львова з виставою «Украдене щастя», натомість не маючи жодної військової підготовки, вже на другий день повномасштабного вторгнення приєднався до Сил Територіальної Оборони Києва. Актор розповів, що спершу працював над будівництвом укріплень, допомагав вирішувати питання з медикаментами та займався постачанням їжі для військових. Згодом поповнив лави 128-го батальйону 112-ї бригади. Олександр, на позивний «Артист», прослужив півтора року на найгарячіших напрямках, був водієм транспортного засобу, займався евакуацією своїх побратимів, а також вирушав на підсилення у гарячі точки, брав участь у заходах з оборони Києва та у боях на Харківщині на при кінці квітня 2022 року. Під час служби отримав відзнаку командира 128-го батальйону.
Через півтора року служби Олександр був звільнений в запас. Наразі актор намагається активно підтримувати зв’язок зі своїм підрозділом, займається волонтерською діяльністю та паралельно здобуває освіту військового психолога.
В інтерв’ю для Ветеран Медіа митець розповів з якими внутрішніми переосмисленнями та особистими переживаннями зіткнувся під час перебування у лавах ЗСУ та після повернення до театру та цивільного життя.
— У жовтні 2024 року, Ви поділилися, що наразі здобуваєте освіту військового психолога. Чи плануєте у майбутньому працювати за цією спеціальністю?
“Так, звичайно, я розумію наскільки важливою є психологічна підтримка для бійців, тому у майбутньому планую цим займатися. Можу сказати, що це частково є для мене відповіддю на власні питання. Хочу бути корисним та допомагати, надавати психологічну допомогу хлопцям і дівчатам, які безпосередньо її потребують. Для цього відвідую спеціалізовані курси та проходжу навчання, де нам розповідають, як визначати наскільки той чи інший боєць, що перебував якийсь час в зоні бойових дій, потребує психологічної реабілітації. Наразі доволі багато військових стикаються з проблемами психологічної реабілітації сам на сам, це може проявлятися у таких випадках, коли військові самі не відчувають, що є потреба у психологічній допомозі, так би мовити, «закриваються», а насправді її потребують.”
— В якому форматі Ви підтримуєте зв’язок з підрозділом, де проходили службу?
“З хлопцями я активно на зв’язку і завжди відкритий для них і для мого підрозділу, в якому я проходив службу. Беру участь в усіх програмах декомпресії, реабілітації, в будь-яких можливостях, як волонтер, як митець і просто небайдужий громадянин аби підтримувати хлопців на передовій, зокрема беру участь в усіх програмах моєї бригади. Також у нас в театрі (ред. – театр ім. Івана Франка) є декілька таких мобільних «заходів», можна сказати Культурний Десант. Ми зустрічаємось з хлопцями, спілкуємось, це часто відбувається в форматі такого камерного концерту для невеликої кількості бійців, аби підняти бойовий настрій, поміняти картинку. Десь в жарт, десь в поетичному і музичному плані відбувається ніби реабілітація. Це мистецтво, яке дозволяє хлопцям трошки забутися, наскільки це можливо, від своєї рутини і мені здається, що це все ж таки піднімає моральний дух і дуже доброчинно впливає на настрій хлопців і на загальний психологічний стан”.
— Як перебування на службі змінило Ваше сприйняття та розуміння театру та мистецтва?
“Дивіться, я зовсім по іншому побачив сенс мистецтва і його ціль. Я переоцінив це зсередини, можу точно сказати, що до мого військового досвіду це не було для мене таким важливим рупором або місцем, звідки я можу докричатися про свої важливі меседжі, зокрема не лише до залу, в якому перебуваю. Ціль мистецтва як такого , стала для мене критично значущою, аби нести важливу інформацію та посили про глобальні виклики й існування і ще далі, і ще вище. Це боротьба всередині мене, це наша екзистенційна війна і про це треба кричати якомога гучніше, на будь-якому перехресті, з будь-якого майданчика. Не тільки через театр, а через кіно, телебачення, музику, фотографію, поезію, загалом через будь-яку гілку творчості. Я вважаю, що це наша мета й ціль сьогодні. Має бути показано світові, що нас вбивають і ми мусимо захищатися, що нам потрібна допомога, нам потрібна підтримка. Ми прекрасна, волелюбна, незалежна, гідна нація, яку просто зараз знищують і нам всюди, де тільки можна треба говорити про те, що ми мусимо вижити. І от зараз для мене ціль мистецтва саме в цьому меседжі, якою б не була вистава і її тема, найважливішим для мене залишається донести те, що всередині”.
— Чи доводилося Вам стикатися з нерозумінням або відторгненням всередині себе щодо власної творчості під час служби та після повернення до цивільного життя?
“Можу впевнено відповісти, що у виборі своєї творчої професії ніколи не сумнівався, жодних думок чи роздумів, що я можу її на щось поміняти. Я не планував і не планую досі змінювати свою професію на військову, я пішов до війська добровільно, волею долі так сталося, що я став військовим, але все одно я жив і продовжую жити своєю професією. Я навіть намагався творчістю займатися всередині свого підрозділу і думаю, якби не був списаний в запас, то напевно десь в структурі морально-психологічного забезпечення тим і займався, але сьогодні займаюся цим більше як цивільний. І тому вважаю свій сьогоднішній фронт інформаційний. Якщо я зараз не перебуваю на лінії фронту й не знаходжуся в зоні бойових дій, я точно для себе усвідомлюю, що я на інформаційному фронті. Зі свого боку намагаюся робити все можливе для підтримки та забезпечення тих, хто зараз допомагає фронту або безпосередньо напряму закривати потреби підрозділів, наскільки це можливо”.
— Як Ви знаходите баланс між усвідомленням психологічної втоми від реалій, в яких ми знаходимось сьогодні, та збереженням внутрішньої стійкості? Чи маєте особисті поради, як знаходити сили рухатися вперед і надихати інших у цей складний час?
“Я стикаюсь з тим, що є певна втома, люди втомилися, всім це набридло, але наша боротьба тільки зараз набирає обертів і зараз не можна ні здаватися, ні тим більш дозволяти собі впадати в розпач. Можу сказати, що зараз ми підійшли до прийняття того, що війна стала частиною нашого життя, нашими реаліями на сьогодні. Боротьба триває, кожен день та кожну мить пишеться наша історія, історія вільної, незалежної України. Нам треба всім згуртуватися і тільки спільними зусиллями, кожен зі свого боку, спираючись й відштовхуючись від власних можливостей та ресурсів, місця, де він працює, по дрібці кожен день треба допомагати хлопцям, дівчатам, які на передовій або допомагати безпосередньо тим, хто допомагає, підтримувати та зараджувати волонтерам. Це моя формула, моя аксіома, і поки ми не переможемо, поки ми не досягнемо всіх наших поставлених цілей, немає іншого шляху, як рухатися у зазначеному нами напрямку”.
