У ніч на 9 березня 2022 року російський обстріл на Миколаївщині змінив життя українського прикордонника Єгора Бабенка. Він дістав важкі поранення й опіки, пройшов тривале лікування та реабілітацію, а згодом повернувся до професії психолога – тепер уже для того, щоб допомагати іншим військовим і ветеранам. Сьогодні Єгор працює у реабілітаційному центрі «Титанові». З людьми, які готуються до протезування, вчаться жити з протезами, повертаються з фронту і намагаються зібрати докупи не лише тіло, а й себе. Він добре знає, наскільки довгим може бути цей шлях. Про свій власний досвід відновлення та роботу з ветеранами Єгор розповів журналістці «Ветеран Медіа».
Ніч, після якої все змінилося
Той березневий день Єгор пам’ятає добре. Після російського удару він вибирався крізь полум’я, ще не усвідомлюючи масштабу власних травм і того, яким буде його життя після цієї ночі. У лікарні його очі були сильно обпечені. Та ще до того, як уперше побачив своє відображення після поранення, уже відчував: зовні він став іншим. Попереду були місяці лікування, операцій і реабілітації, зокрема за кордоном. Але фізичне відновлення було лише частиною шляху. Не менш складним стало прийняття себе після травми.
«Це було складно і тривало доволі довго. Але мені допомогла думка про те, що це вже незворотно, що цього не змінити. Коли я справді це усвідомив і прийняв, стало легше», – говорить Єгор.
На його сприйняття себе впливав і фізичний стан, чоолвік розповідає, що: «Коли фізично почуваєшся дуже погано, психологічно теж значно складніше. Наприклад, коли мені стало легше дихати, стало простіше і сприймати себе».
Частину реабілітації Єгор проходив в Іспанії. Каже, там йому було психологічно легше вперше виходити до людей після поранення.
«Там було простіше вийти на вулицю. Навіть якщо хтось щось про тебе подумав чи сказав, ти цього просто не розумієш. А коли повернувся в Україну, стало легше вже з іншої причини, тут більше ветеранів, більше ветеранських спільнот. Ти бачиш, як інші справляються зі своїми травмами, і це дуже підтримує», – пояснює Єгор.
Від власної реабілітації до допомоги іншим
Ще до поранення Єгор мав освіту психолога. Після того як стало зрозуміло, що повернутися до попередньої служби він не зможе, вирішив використати свої знання і власний досвід, аби працювати з ветеранами та військовими. У 2025 році він почав працювати психологом у реабілітаційному центрі «Титанові».
«У мене вже була освіта психолога, я закінчив академію за напрямом “Психологія”. Коли зрозумів, що служити далі не зможу, вирішив допомагати ветеранам і членам родин військовослужбовців так, як можу», – розповідає Єгор.
Щоб працювати саме з військовими й ветеранами, він додатково проходив курси та підвищував кваліфікацію. Більшість його роботи сьогодні пов’язана з пацієнтами центру, які готуються до протезування або проходять адаптацію після нього. Водночас Єгор проводить і онлайн-консультації.
«Переважно я працюю з пацієнтами “Титанових”, які готуються до протезування або адаптуються до нового протеза. Іноді є консультації онлайн. Але в центрі це часто відбувається ситуативно: якщо людина потребує моєї допомоги як психолога, вона знає, що я поруч і може звернутися», – ділиться чоловік.
Значна частина роботи Єгора відбувається не у форматі класичної психологічної сесії. Він проводить час із пацієнтами центру, розмовляє з ними у неформальній атмосфері, намагається бути частиною спільноти. Так, пояснює він, простіше вибудувати довіру. Стигма навколо звернення до психологів, на його думку, досі існує. Повномасштабна війна зробила тему психічного здоров’я значно видимішою, але не зруйнувала всі упередження. Саме тому іноді першим кроком до психологічної допомоги стає не сеанс у кабінеті, а звичайна розмова.
«Через неформальне спілкування я намагаюся знайти підхід до кожного. Коли люди приходять безпосередньо на консультацію, зазвичай вони вже усвідомлюють, що є певна проблема і хочуть її вирішити. У мене не було випадків, коли під час сесії людина казала: “Це для мене надто травматично, я більше не хочу, давайте закінчимо”», – ділиться Єгор.
Водночас психолог не може зробити всю роботу замість людини, він зазначає, що: «Бувають випадки, коли ми спілкуємося з ветераном, але саме його проблему я не можу вирішити. Дуже багато залежить від самої людини і ситуації, у якій вона перебуває. І поки людина сама не прийме певні речі, змінити їх дуже складно».
«Рівний – рівному»
Єгор говорить, що його власний досвід поранення і реабілітації допомагає у роботі. Не тому, що досвід двох ветеранів може бути однаковим, а тому, що між ними часто є спільний контекст, який не потрібно пояснювати з нуля.
«Іноді я можу щось розповісти зі свого досвіду, підказати, як сам проходив певний етап. У цьому одна з відмінностей між цивільним психологом і психологом-ветераном. Хлопцям інколи простіше відкритися ветерану, тому що вони розуміють: у нашому досвіді є спільні моменти», – каже психолог.
За його словами, ветерани нерідко розповідають, що їм справді простіше говорити з фахівцем, який також має військовий досвід.
«Я можу судити лише зі слів самих ветеранів, тому що не присутній на їхніх сесіях із цивільними психологами. Але часто вони кажуть, що їм легше відкритися, коли навпроти сидить також ветеран»,– пригадує Єгор.
Водночас він наголошує: справа не лише у наявності чи відсутності військового досвіду, а й у професійній підготовці психолога. Він згадує історії ветеранів про випадки, коли фахівець виявлявся психологічно неготовим почути їхній досвід.
«Бували ситуації, коли психолог сам починав плакати і ветерану доводилося його заспокоювати. Я чув і читав про такі випадки від самих ветеранів. Сумно, коли психолог плаче від твоєї історії», – розповів чоловік.
Театр як ще одна форма реабілітації
Психологією робота Єгора не обмежується. Він також став актором Театру ветеранів і грає у виставі «Енеїда». Для нього театр є одним із можливих способів проживання складних емоцій. З різними методами терапії він знайомився і під час власного відновлення. Під час лікування в Іспанії Єгор працював із психологом та психіатром. Після повернення в Україну спробував арттерапію.
«Коли мені запропонували арттерапію, я подумав: по-перше, це цікаво для мене самого, а по-друге, цей досвід може знадобитися в майбутній роботі. Я вже тоді розумів, що хочу працювати психологом», – ділиться Єгор.
Окреме місце у його відновленні посів театр, він зазначає, що: «Особисто мені театр дуже допоміг. І моїм колегам, з якими ми разом граємо, теж. Вони самі про це говорять, та й зі сторони це помітно».
Єгор наголошує: арттерапія – це значно більше, ніж малювання. Творчість може дати людині можливість висловити те, для чого складно знайти слова. А для ветеранів – стати одним зі способів поступово наближатися до болючого досвіду та проживати його у безпечнішій формі.
Коли здається, що всі дивляться
Після тяжких поранень людина часто має заново звикати не лише до власного тіла, а й до поглядів інших. Єгор активно веде соціальні мережі, тож припускає: частина людей може впізнавати його на вулиці. Однак каже, що чужі погляди його майже не турбують.
«Я не пам’ятаю, щоб десь стояв, а хтось відверто витріщався на мене. Якщо людина просто дивиться, це на мене ніяк не впливає, вона ж зі мною не взаємодіє. А сказати щось в обличчя люди не настільки сміливі», – зазначає ветеран.
Значно агресивнішими, каже він, люди бувають в інтернеті. За словами Єгора, іноді страх реакції суспільства виявляється сильнішим за саму реакцію.
«Люди можуть самі себе накручувати: як на мене дивитимуться, що подумають, що скажуть. А потім виходиш на вулицю і розумієш, що більшості людей насправді байдуже», – акцентує чоловік.
Не кожен ветеран має ПТСР
Одне з упереджень, яке особливо дратує Єгора як психолога, – автоматичне ототожнення ветеранів із посттравматичним стресовим розладом.
«Коли люди так говорять, зрозуміло, що вони просто не дуже обізнані в цій темі. ПТСР може бути і у ветерана, і у цивільної людини. Водночас у військового ПТСР може взагалі не бути», – розповідає психолог.
Військовий досвід не означає автоматично наявність психічного розладу, так само як звернення до психолога не свідчить про «ненормальність» людини. Саме такі узагальнення, пояснює Єгор, і формують стигму, яка потім заважає людям звертатися по допомогу. Водночас він бачить і позитивні зміни.
«У 2026 році суспільство, на щастя, вже значно обізнаніше у питаннях взаємодії з ветеранами. Цього досі недостатньо, але принаймні є рух у цьому напрямку», – каже він.
Натомість значно більше його дратує розрив між словами про підтримку ветеранів і реальними змінами, Єгор додає, що: «Влада дуже багато говорить про ветеранів і про те, що для них потрібно щось робити. Але на практиці багато чого не змінюється. Це видно навіть на прикладі доступності інфраструктури».
Сьогодні Єгор продовжує працювати з ветеранами, військовими та людьми, яким потрібна психологічна підтримка. І для того, щоб звернутися до нього, необов’язково бути пацієнтом реабілітаційного центру.
«На моїй сторінці зазначено, що я консультую онлайн та офлайн. Тож усі охочі можуть написати мені в особисті повідомлення», – каже ветеран.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Протез – ще не фінал»: що заважає ветеранам з ампутаціями жити незалежно.
