Андрій та Леся Сидоренки разом вже понад чверть століття. Однак замість святкування цієї дати вона просто приїхала до нього у лікарню з морозивом, адже незадовго до цього на фронті чоловік втратив ногу та зір. Журналістка «Ветеран медіа» поспілкувалась з подружжям про мотивацію захищати Батьківщину, підтримку одне одного у найважчі моменти й те, що допомога сім’ї – найважливіше у реабілітації після важкого поранення.
47-річний львів’янин Андрій Сидоренко певний час працював за кордоном разом із дружиною, але з початком повномасштабного вторгнення повернувся до України. У січні 2024 року він добровільно вступив до лав Збройних сил і розпочав службу санітаром-стрільцем у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
«Я одразу хотів їхати, адже я є українець, однак на початку мене стримувала дружина від цього рішення. Я два роки служив у армії. Захистити нашу Батьківщину – це мій обов’язок. Тому я приїхав в Україну і пішов на фронт. Інакше не могло бути. Не міг ж піти мій син. Мають наші діти жити, а батьки за них воювати. За нашу Батьківщину, за народ український. Наша Україна, то є квітуча країна. Ну як за неї не піти воювати?» – зазначив Андрій.
Його дружина Леся справді не хотіла відпускати чоловіка воювати, адже усвідомлювала можливі наслідки. Як близька йому людина, найперше вона хвилювалась за нього, однак все ж підтримала вибір чоловіка.
«Я відпустила з любов’ю. Ми разом із мамою почали молитися – щиро, з вірою. За нього, за всіх, хто зник безвісти, хто на фронті, хто загинув», – пригадує той час Леся.
У липні того ж року під час бойового завдання неподалік Андрія розірвався ворожий боєприпас. Уламки влучили в голову, живіт і кінцівки, внаслідок чого він миттєво втратив зір. З поля бою Сидоренко вибирався на дотик.
«Це був дуже ясний, сонячний день. Але попри ясність, я не помітив дрона. І тоді вже ніби відчув: буде поранення. Багато наших тоді загинуло… Я вижив. Не хочу згадувати цей день, бо загинули молоді. А я, старший, залишився. Краще б молоді вижили… Але, видно, Бог мене залишив тут, бо ще маю щось зробити», – каже Андрій.
День, коли сім’я дізналась про поранення Андрія, його дружина досі згадує зі сльозами на очах. Тоді вона відчула, що щось сталося. Чоловік попередив, що певний час не зможе виходити на зв’язок, і Леся не стрималась і вперше розплакалась. Як зізнається жінка, тоді вперше вона по-справжньому відчула, що таке війна.
Потім Андрій знову зник зі зв’язку на десять днів. І тут одного ранку він подзвонив і сказав, що у лікарні. Леся розуміла — це не просто так. Тоді її тримала тільки одна думка: головне, що він живий.
«І знову – десять днів мовчання. Кожен з тих днів був надзвичайно важким. Інтуїтивно я відчувала, що могло бути поранення… Згодом надійшло повідомлення: його бригада зазнала серйозних втрат, багато важко поранених. І я перестала плакати. Мене тримала тільки одна думка: головне, що він живий. Я навіть не хотіла знати, наскільки важке поранення – хотіла просто дізнатись, де він», – пригадує Леся.
Спочатку Андрій лікувався у Дніпрі й лише згодом його перевезли до Києва. Леся з дорослими донькою та сином одразу вирушили до нього у лікарню.
«Ми не знали, наскільки важкий його стан, скільки буде поїздок, тому треба було бути поруч зараз. Діти поїхали зі мною, відвідали тата одразу в перший день – підтримали. Він це дуже оцінив», – додала жінка.
Стан чоловіка позначився й на самопочутті Лесі – вона потрапила до лікарні через низький гемоглобін. Пригадуючи цей час, жінка дізнається, що проблема була у її психологічному стані й постійних хвилюваннях за чоловіка:
«Це якось раптово сталося, можливо, через нерви. Я дуже чекала Андрія – ми мали святкувати 25 років нашого подружнього життя. Він мав прийти у відпустку, а замість цього – поранення. Все відбулося зовсім не так, як ми мріяли. Але це не зіпсувало нашого свята. Ми таки його відзначили – я привітала його просто в лікарні. Як годиться – з морозивом».
Натомість отримані поранення виявилися надзвичайно важкими: Андрій переніс 13 операцій, серед яких – хірургічні втручання на черевній порожнині та ногах. Через складність травм лікарям довелося ампутувати йому ліву ногу на рівні верхньої третини гомілки. Минуло дев’ять місяців з моменту поранення, але Андрій досі звикає до нової реальності свого життя.
«Дружина поруч, підтримує. І попереду знову операція. Ну, якось так і живу тепер. Тут у лікарні вже маю багато друзів. Я їх не бачу, але чую — голоси вже всі впізнаю: Іван, Степан, Руслан, Толян, Роман. Іноді, звісно, забуваюся — бо голова не комп’ютер. Але ще працює. Так, не все вдається, але стараюся. Як і на фронті — йшли до кращого. Так і тут — треба триматися. Бо життя триває», – додає Андрій.
У Національному реабілітаційному центрі Unbroken Андрієві вже виготовили протез, і він вчиться ходити з новою кінцівкою. Цей процес ускладнюється повною втратою зору. Одне око було фізично зруйноване, його замінили протезом офтальмологи Центру. Друге, хоч і неушкоджене ззовні, не функціонує – зоровий нерв зазнав непоправного ушкодження.
«Він не бачить. Але ми прийняли це. Так, це велика психологічна травма – і для нього, і для мене. Мені було б дуже важко самій, та і йому одному – теж. Він не одразу усвідомив усе, що сталося, але я даю йому право бути вразливим. Бо він чоловік. І я бачу – біля мене він стає сильнішим», – поділилась Леся.
Фото: «Ветеран медіа»
