Волонтерство — це стиль життя, який за роки російсько-української війни став невід’ємною частиною українського суспільства. Щоденні донати, плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок та інша допомога військовим сьогодні є важливим внеском у спільну боротьбу й майбутню перемогу України. Водночас завжди є люди, для яких громадянська позиція та бажання допомагати державі є внутрішньою потребою. Однією з таких громадян є психологиня Марія Волянська.
– Що спонукало Вас розпочати волонтерську діяльність у 2022 році?
-Коли люди стикаються зі стресом, у кожного вмикається своя реакція: хтось тікає, хтось «завмирає», а хтось починає діяти. Я з тих, хто обирає дію. Було багато злості, тривоги й невизначеності, але водночас чітке розуміння: сидіти осторонь не можна, потрібно боротися, щось робити і бути корисною.
Якщо говорити про перший досвід волонтерства загалом, то він з’явився ще під час навчання у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Тоді я вперше долучилася до ініціативи зборів речей, канцтоварів і солодощів для дітей із дитячих будинків. Саме з цього почалося розуміння, що навіть невелика допомога має велике значення.
–З чого почалася Ваша діяльність, як допомагали та що робили?
-Я не вміла волонтерити. Я вчилась сама. Моя цікавість привела до системності й результатів. Пам’ятаю, як у перші дні повномасштабного вторгнення всі говорили про виготовлення коктейлів Молотова, аби оборонятись від ворога. Я запропонувала близьким збирати пляшки й долучитися до цього процесу, але з моїх слів близькі лише посміялися, — мовляв, ми ж у Львові. Тоді я й сама зрозуміла, що ця ідея для реалізації така собі, і варто шукати інші реальні способи супротиву окупантам.
І знаєте що? Хто шукає, той знаходить. Я дізналася, що на Сихові плетуть маскувальні сітки. Їздила через все місто, щоб навчитися: різала стрічки, плела — і тоді почула фразу: «вдале маскування може врятувати життя». Мене це зворушило до сліз, і я ще більше поринула у волонтерство. Я почала ділитися з друзями цим плетінням сіток та активно писати в соцмережах, закликаючи людей долучатися до конкретних ініціатив, а не лише збору грошей. І побачила, що це працює! Потрохи, але люди відгукувалися. З часом я дізналася про інші волонтерські осередки: у сусідніх районах, а потім у моєму районі, і я почала долучатись туди. Ми навіть збирали мішковину для маскувальних «кікімор» із сіл, із кав’ярень Львова, бувало навіть фарбували її у великих казанах в селі, аби колір був таким, як потрібно для маскування. У секонд-хендах скуповували зелену та білу тканину, щоб потім різати їх на стрічки.
З часом я почула про енергетичні батончики для військових: дізналась їхні складники, і чому вони такі важливі для них. Почала шукати продукти: хтось приносив горіхи, хтось мед чи родзинки, і так поступово ми зібрали все необхідне, завантажили в машину й передали волонтерам. Тоді вперше люди запропонували мені відкрити збір коштів на ці складники. Я ще не знала, як це правильно організувати, тож просто залишила номер картки і навіть не очікувала такого відгуку. У результаті ми зібрали близько десяти тисяч гривень на складові для батончиків, закупили все за вигідними цінами й передали. Саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що в мене виходить, і що люди мені довіряють та є великий результат. Також спробувала організовувати збір продуктів та речей військовим у своєму районі та на роботі. Це дало теж великі результати.
Згодом у соцмережах я дізналась про саморобні павербанки для ЗСУ. Для їхнього виготовлення потрібні були акумулятори з електронних сигарет, тож зробили оголошення, зібрали у людей і відправили все поштою волонтерам.
Паралельно я познайомилася з волонтерами БО БФ «Львів Опір», що призвело до тісної співпраці дотепер. Не було мабуть дня, коли ми з волонтеркою, керівницею «Львів Опір» Іриною Кметь не спілкувались по питаннях волонтерства, і це дуже цінно. Саме в їхньому затишному осередку, я дізналася про дивовижні штурмові сірники, — такі сірники, що не бояться вологи. І тут ми долучились та почали шукати матеріали для їх виготовлення. Тими ж принципами ми почали організовувати збори речей та медицини для шпиталів, для постраждалого верства населення. Формували списки необхідного, поширювали їх у спільнотах, збирали речі та передавали. Люди відгукувалися, так само активно приносили одяг, засоби гігієни, медикаменти та інші потрібні речі.
Згодом дізналась про Львівську волонтерську кухню, яка готує «сухі страви» для військових. І тут ми захотіли долучитись і організовували збір овочів та продуктів і передавали їх для приготування.
Особливо запам’ятався момент, коли люди з Харкова надсилали баночки і свічки для окопних свічок «Новою поштою». Це мене дуже вразило! Адже вони не знали, куди приносити їх у своєму прифронтовому місті, але мали велике бажання допомогти.
–Маріє, які навички стали в пригоді у такій діяльності?
-Насамперед — організаційні навички та вміння об’єднувати людей навколо спільної мети. Важливою стала й здатність чітко та регулярно інформувати: пояснювати, що саме потрібно, кому і як можна долучитися. Дуже допоміг досвід роботи з соціальними мережами – я вміла швидко поширювати інформацію, знаходити потрібні контакти й ресурси. Фактично, це постійний пошук: хтось відгукується, хтось ні, але ти не здаєшся й наполегливо продовжуєш писати, звертатися, нагадувати.
– Як заснували свою волонтерську спільноту?
-Це історія про неофіційне об’єднання спільноти, якою я справді пишаюсь і про людей, яких я дуже люблю. Все почалося з простого допису в соціальних мережах, де я написала, що шукаю людей, які готові долучатися до волонтерства. Так поступово сформувалася наша дружня спільнота «Працюємо як бджілки», яка плідно працює й досі. В нас є і хлопці, і дівчата. Одним із перших правил було максимально поширювати інформацію: збори, списки потреб в соцмережах та інших спільнотах. Саме це давало результат: про потреби дізнавалося більше людей, і відповідно зростала підтримка. Коли є чіткість і розуміння — люди значно охочіше долучаються.
– Як з часом змінювалася благодійна діяльність?
-З часом почалися масові звернення від військових. Мій підхід до волонтерства з самого початку був такий: якщо я отримую перелік потреб, спочатку намагаюся знайти допомогу безкоштовно серед волонтерів і небайдужих людей. І вже тоді, якщо річ справді критично необхідна на фронті і іншого варіанту немає, розглядаю можливість відкриття збору.
Особливо пам’ятаю наш перший по-справжньому великий збір у липні 2022 року. Тоді військові звернулися з запитом на нічний дрон — дорогу й на той момент майже недосяжну річ. Але разом із «бджілками» нам вдалося зібрати кошти й придбати його за кордоном. Це був момент, коли ми самі не вірили, що змогли це зробити. Після цього з’явилося ще більше запитів — не менш складних і дорогих. Але водночас прийшло чітке розуміння: разом ми можемо значно більше, ніж здається на початку.
Далі вже важко навіть порахувати скільки зборів було і скільки всього нам вдалось придбати для військових. Все є збережено в наших соцмережах: це були і зарядні станції, тепловізори, дрони, генератори, медицина, шини та багато іншого. Кожен збір — це окрема термінова потреба, яку не можна було відкладати. І ми крок за кроком намагалися закривати те, що було критично необхідним.
Завдяки тісній співпраці з волонтерами з різних куточків країни, мене згодом запросили офіційно долучитися до Благодійної організації «Едельвейси». І старалась ще там бути корисною.
Як психолог я теж намагалась бути підтримкою людям. Почала фахово ділитися інформацією про те, як українці можуть допомогти собі в кризових станах: при стресі, тривозі, панічних атаках. Це були прості, але важливі поради з першої психологічної допомоги. Також проводила безкоштовні психологічні консультації тим, хто це потребував.
У холодний період з’явилися запити на теплі речі, зокрема в’язані шкарпетки. Так виникла благодійна ініціатива «В’яжемо для ЗСУ», яка об’єднала жінок з різних куточків України. Ми знаходили нитки, організовували процес, і з часом передавали не лише шкарпетки, а й шапки, рукавички, пояси, гетри, жилетки. Згодом почали виготовляти й адаптиві речі для поранених та передавати його у шпиталі.
Особливо зворушували деталі: дівчата вкладали у шкарпетки цукерки й записки з теплими словами. Для них не були перешкодою ані відключення електроенергії, ані те, що надворі літо й запитів немає, адже, як вони казали: «Санчата треба готувати з літа». Так поступово діяльність розширювалася: від точкової допомоги — до системної, від окремих ініціатив — до великої мережі людей, об’єднаних спільною метою.
Згодом ми розпочали ще одну важливу ініціативу у Львівському фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну — виготовлення окопних свічок. Я з волонтерами забезпечували всі необхідні матеріали, а далі – разом із викладачами та студентами налагодили процес виробництва. Далі відправляли готові свічки на фронт. Це стало дуже об’єднувальною та теплою справою, де кожен міг долучитися й відчути свою важливість.
Щоб урізноманітнити та заохотити людей підтримувати збори, мої студенти розпочали розфарбовувати гільзи та тубуси, котрі надіслали нам військові з фронту, які ми згодом виставляли на благодійні аукціони. Так звичайні речі отримували нове життя й перетворювалися на ресурс допомоги.
Я щиро вдячна своїм студентам і колегам за постійну підтримку зборів та всіх моїх волонтерських ініціатив у коледжі. Насправді долучень було й залишається дуже багато. Зокрема, наша студентська молодь на постійній основі організовує благодійні ярмарки.
–У чому секрет довіри? Чому люди Вам довіряють та донатять?
-Я думаю, що довіра народжується з чесності, вдячності та прозорості в звітах. Я показую кожен крок: відкриваю збір і вказую для якої бригади, додаю саму покупку з чеками і фото- чи відео-звітом від воїнів. Розказую реальний шлях допомоги та заохочую деяким вибором: що хтось може відправити посилочку допомогти напряму воїнам, а хтось, якщо має можливіть — задонатити на збір. Люди відчувають, що вони частина процесу, і бачать по звітах військових, що їхня допомога там, де має бути. Єдине моє бажання — допомагати армії. Я про це постійно говорю і дуже вдячна всім за довіру та підтримку.
–З якими труднощами стикаєтесь, як волонтер?
-Волонтерство — це не тільки про допомогу, а й про постійні виклики.
Найперше — емоційне виснаження. Коли щодня стикаєшся з болем, втратами, терміновими запитами, дуже важко не пропускати це через себе. З’являється втома, іноді — відчай, особливо коли не вдається закрити всі потреби. Мені тут допомагає моя освіта психолога та підтримка близьких.
Є періоди, які дуже вибивають зсередини: коли кілька днів пишеш людині, а відповіді немає, і потім дзвінок з командування… Дізнаєшся, що більше немає людини. Я даю собі час прожити цей біль, але потім все одно повертаюсь до роботи, бо розумію: є інші, кому я ще можу допомогти.
Друга складність — нестабільність. Сьогодні є донати й підтримка, а завтра — тиша. І ти все одно шукаєш можливості. Та зараз я беру і збавляю темпи зі зборами, бо просто не потягну великі збори. Іноді бувають термінові запити, а ти не можеш їх вирішити. Тут випливають ще одні найважчі труднощі — як відмовити військовим, коли чуєш, що ти вже десятий волонтер, який не має змоги допомогти? Тоді кажу, що хоч на щось маленьке назбираю для них.
Наступне — логістика та організація допомоги. Це та праця, яка залишається «за кадром» соцмереж. Люди бачать «гарну картинку», і не всі уявляють обсяг роботи. Вони не думають про домовленості, пакування, організацію та ресурси, які є за світлиною зі звітом.
Комунікація з людьми вимагає дуже багатьох зусиль, як з донорами, так і з тими, хто хоче щось передати. Кожен із своїми емоціями, характером, підходом до справ та умовами і треба знайти підхід до кожного.
Навчання та контроль звітів військових. Хтось вже на досвіді, а комусь треба розказати, як потрібно відзвітувати та зробити фото чи відео. Звісно, це не моя забаганка, але ми волонтери маємо звітувати перед людьми. Тим паче зараз зросла недовіра в суспільстві.
Ви собі не уявляєте скільки часу йде на це все… Я постійно маю бути на зв’язку: як з військовими, так і з волонтерами та небайдужими, які хочуть допомогти. Мабуть, багато хто дивується, чому я постійно в телефоні.
І ще — відповідальність. Вона велика. Бо ти працюєш із ресурсами людей, із запитами тих, хто дуже чекає на допомогу.
Але попри все це, є те, що тримає — розуміння, заради чого ти це робиш, і люди, які поруч.
–Що Вас мотивує продовжувати волонтерити?
-Військові. Я чітко знаю, заради кого і заради чого я це роблю. Це конкретні люди, не «абстрактне» військо, якому допомагаємо, а ті, з ким я на зв’язку щодня. Вони для мене як рідні.
Мене також тримають мої люди — близькі, друзі, мої «бджілки», і ті, хто поруч у цьому шляху. Їхня підтримка дає сили не зупинятися, коли важко.
Якщо вони тримаються там, в нестерпних умовах на передовій, то чому я не можу триматись тут — в спокійному місті, допомагаючи? Відповідь очевидна.
–Маріє, як змінилося Ваше життя через повномасштабне вторгнення?
-Волонтерська діяльність дала мені багато неймовірних людей. Війна об’єднала українців із великим серцем – тих, хто підставить плече, коли важко…
Я ближче познайомилася з нашими воїнами: сильними, сміливими людьми, які щодня боронять Україну. Іноді навіть ловлю себе на думці, що після закінчення війни складно уявити життя без постійного зв’язку з хлопцями. Вони вже стали дуже близькими мені людьми.
Ця війна також чітко розставила цінності. Я ще більше почала цінувати життя, щирість та й саму емпатію, доброту в людях. І звісно сформувала чітку громадянську проукраїнську позицію.
–Що б Ви хотіли побажати українцям?
-Бажаю витримки, щоденних дій та незламної віри у перемогу. Мені дуже відгукуються слова Віктора Франкла:
«Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань того, що може чи не може статися». Натомість, коли живеш очікуванням швидкого завершення війни, легко вигоріти й розчаруватися. Коли зосереджуєшся на тому, що можеш зробити сьогодні, з’являється внутрішня опора та відчуття сенсу навіть у найважчі часи.
Важливо бодай щось робити, аби день не був прожитий дарма, адже ми вже заплатили надто велику ціну.
Також хочу побажати єдності. Дуже хотілося б, щоб українці більше трималися разом. Сьогодні особливо важливо спрямовувати енергію туди, де вона справді допомагає.
І ще — більше людяності одне до одного. Варто пам’ятати, що всі ми зараз травмовані війною, усім непросто, а підтримка одне одного — теж частина нашої сили.
Фото з особистого архіву Марії Волянської
