У п’ятницю, 6 червня, в Україні відзначають День журналіста. З початком повномасштабного вторгнення журналістика набула набагато глибшого сенсу. Сьогодні матеріали українських журналістів показують справжнє обличчя війни та публікуються у найвідоміших міжнародних виданнях.Щодня працівники та працівниці медіа, репортери, фотографи та кореспонденти документують війну у зоні бойових дій, на передових позиціях, під час масових ворожих обстрілів та в історіях цивільних осіб, у життях яких війна залишила свій слід. Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з українськими фотожурналістами Владою та Костянтином Ліберовими, які вже понад три роки документують війну в Україні, і дізналася про найважчі аспекти військової журналістики й про те, що насправді стоїть за світлинами, які сьогодні бачить весь світ.
За дату святкування визначено 6 червня – саме цього дня у 1992 році Спілка журналістів України офіційно увійшла до Міжнародної федерації журналістів. Протягом становлення незалежної України, а також упродовж тривалого часу після, українські журналісти, а зокрема фотографи, публіцисти й автори, стикалися з цензурою, переслідуваннями, заборонами на висвітлення конкретних тем, які суперечать інтересам окремих осіб, та жорстким контролем з боку держави. Чимало українських та світових журналістів, імена яких назавжди залишаться в українській історії, довели, що голос правди неможливо затлумити жодними репресіями, катуванням, допитами та переслідуванням. Понад десятиліття на території України за часів Радянського Союзу діяла сувора цензура. Заборона на висвітлення подій в СРСР мала на меті зберегти контроль над інформацією та пропагувати ідеологію комунізму. Це призводило до обмежень свободи слова й інформації, перешкоджання роботи працівників медіа та знищення будь-якої інформації, яка не відповідала офіційному наративу та інтересам єдиної комуністичної правди.
Саме завдяки твердим цінностям та жазі до правди журналістам та журналісткам сьогодні світ знає про Голодомор, який ціною власної безпеки та попри державну заборону вперше у західній пресі висвітлив молодий валлійський журналіст Гарет Джонс у 1933 році. Через кілька десятків років після проголошення незалежної України понад сотню українських журналістів та представників ЗМІ вбили, а десятки судових справ і досі не розкрили, а вбивць і замовників не покарали. У війні за свободу слова та незалежну журналістику в Україні загинули сотні громадян, діяльність яких стала перешкодою для корумпованих, злочинних структур і зрадників української свободи. Найгучніші резонансні справи, такі як вбивство засновника та першого головного редактора видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе, журналіста телекомпанії «Гарт» Вадима Бойка, громадської політичної діячки Катерини Гандзюк, заступника головного редактора газети «Вінниччина» Олексія Терещукова та багатьох інших, дають відповідь на головне політичне питання: що стоїть між правдою та зберіганням таємниць, – людське життя.
Після жорстоких подій під час Революції Гідності та вторгнення росії на територію України чимало цивільних журналістів почали висвітлювати воєнний конфлікт та бойові дії на Сході України. Одними з найперших, хто почав документувати збройну агресію країни-ворога, стали журналістка та фотокореспондентка Юлія Кочетова, український репортер Єфрем Лукацький, фотожурналіст Макс Левін, військовий кореспондент і фотожурналіст Мстислав Чернов та інші. З початку військової агресії росії на Сході України у 2014 до початку 2022 року, за даними Інституту масової інформації, загинуло сім журналістів. Серед них – троє під час виконання професійних обов’язків, а четверо – як безпосередні учасники бойових дій. Від початку повномасштабної війни в Україні кількість загиблих українських та іноземних журналістів і репортерів зросла у рази. Станом на 2 червня 2025 року росіяни вбили близько 125 журналістів. За підтвердженою інформацією НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів, серед загиблих – 18 медійників і медійниць, які виконували професійні обов’язки, 10 медійників і медійниць – цивільних жертв, 97 представників і представниць медіа, які доєдналися до Збройних Сил України.
Журналістка «Ветеран Медіа» поспілкувалася з фото-документалістами родом з Одеси Владою та Костянтином Ліберовими, які з 2022 року документують війну у прифронтових містах, зоні бойових дій, а також воєнні злочини, скоєні росією проти цивільного населення, аби дізнатися про найважчі моменти під час роботи у небезпечних зонах, етичні питання та підтримку один одного.
До лютого 2024 року подружжя спільно працювало над зйомками та фотосесіями у стилі «Love Story». Костянтин та Влада ніколи не бачили себе у військовій журналістиці, вони знімали історії кохання, навчали фотографії молодих митців за кордоном, займалися улюбленою справою та будували спільне майбутнє. Перші знімки війни, а пізніше і рішення кардинально змінити напрям роботи та стати військовими фотожурналістами, зробили на Одеському вокзалі. Наприкінці лютого вони, як волонтери, приїхали на вокзал, де тривала евакуація місцевих на Захід України. Пара створила кілька світлин, що згодом викликали чималу активність у їхніх соцмережах. З цих фотографій подружжя почало документувати війну.
«Початок повномасштабної війни дав розуміння, що правда в цьому протистоянні – найвразливіша. У перші дні ми побачили, що народ росії поширював неправдиві дані й фейкову інформацію, спотворював правду, як їм хотілося. І ми зрозуміли, що боротися за правду, відстоювати її та зробити своєю професією – наше покликання. Це і є в нашому розумінні робота журналіста. До повномасштабного вторгнення журналістика виглядала як простий спосіб передачі новин. Зараз же, в умовах постійної дезінформації з боку росіян, ця робота стала набагато важливішою», – поділилася пара.
За словами Костянтина, вони мали розуміння, що зараз кожен має діяти й допомагати саме там, де він може бути найефективнішим. Вже за тиждень після 24 лютого Костянтин та Влада знімали наслідки ворожих прильотів у Миколаєві, а за два тижні потрапили під перший серйозний обстріл на Північній Салтівці в Харкові. Протягом трьох років повномасштабної війни роботи фотографів публікували у найвпливовіших світових виданнях, серед яких The New York Times, The Guardian, The Washington Post, The Wall Street Journal та інші.
«Зараз ми здебільшого сконцентровані на роботі з військовими. Костя багато працює з піхотою та супроводжує штурми, я тримаю фокус на роботі медиків та медичній евакуації. Нам важливо, щоб якомога більше облич наших героїв не були забуті. Розрив між цивільним життям та фронтом, на жаль, зараз стає все більшим. Ми стараємось його скоротити, показавши українській та світовій аудиторії реальність фронту такою, як вона є», – розповіла Влада Ліберова.
Фотографи поділилися, що знімати об’єктивно та водночас переживати відзняте – невід’ємні процеси роботи, які так чи інакше пов’язані між собою. Костянтин каже, що саме фотограф бачить світлину ще до її існування, обирає ракурс, чекає момент, коли натиснути на кнопку, тож особистість фотографа завжди матиме відбиток в його роботах. Під час роботи, особливо у документуванні війни, неможливо відключити всі емоції – важливо це приймати та залишатися людиною, будучи з камерою в руках. За словами Влади, навчитися, перш за все, справлятися із власними емоціями та страхами – це щоденна робота та навички, які приходять із досвідом. Фотографи зазначають, що не можна бути журналістом у зоні бойових дій, якщо не вдається впоратися з власним страхом.
«Неодноразово у мене і у Кості траплялися ситуації, коли доводилось допомагати пораненим військовим. Під час роботи з медиками часто просять дещо потримати, принести чи ще якось допомогти – і, звичайно, ти намагаєшся бути максимально корисною. У чоловіка одного разу ситуація була більш екстремальна – він був на передовій з піхотою, кількох хлопців поранило. Костя надавав першу допомогу та допомагав виводити їх з позицій. Я думаю, подібні історії є чи не в кожного військового журналіста, фотографа чи репортера», – поділилася Влада Ліберова.
Журналісти також наголосили, що два основні принципи, якими вони керуються під час роботи, – це бути правдивими й не нашкодити. Під час роботи з військовими або у прифронтових зонах фотографи працюють максимально обережно та перевіряють усі відзняті матеріали та фото кілька разів. Сьогодні інформаційний простір ворог намагається активно використовувати – будь-які географічні прив’язки, об’єкти чи навіть незначні деталі можуть бути задіяні ворогом у своїх інтересах.
Наприкінці квітня 2025 року фотожурналісти разом із колегою, українським фотокореспондентом Євгеном Малолєткою, опинилися в центрі гучного скандалу. Вночі 24 квітня ворог вкотре атакував українські міста, використовуючи дрони, крилаті ракети та балістику. Фотожурналісти, які перебували в Києві, допомагали місцевим мешканцям та документували наслідки ворожого обстрілу, після чого опублікували у своїх соцмережах відверті фото поранених українців. Знімки одразу викликали хвилю критики та суперечливих думок серед користувачів, які наголосили, що ці кадри не відповідають етичним і моральним нормам. Влада та Костянтин швидко відреагували та видалили фото з Instagram. Пізніше журналісти опублікували звернення, у якому пояснили, що документування воєнних злочинів росії є важливим для висвітлення справжньої жорстокості війни. Водночас вони погодилися, що надалі дотримуватимуться етичних норм під час публікації чутливих фото.
«Документувати реальність війни стає дедалі важче. Наше суспільство втомлене. Втомлене вже третій рік бути мішенню російської жорстокості та героями світлин, що цю жорстокість документують. Але якщо перестати це робити, то наш голос у світовій спільноті стане ще тихішим, а він вже ледь чутний. Три роки повномасштабної війни – для світу це вже давно посередня тема. Під час наших робочих поїздок за кордон люди часто запитують, чи досі в Україні триває війна. І це дуже боляче. Незнання в рази гірше за чітку позицію. Іншим країнам та спільнотам на війну в Україні давно байдуже. Показувати реальність та жорстокість росії – це в наших руках, в руках журналістів», – розповів Костянтин.
Фотографи вважають, що сьогодні українська журналістика як ніколи відіграє важливу роль у світовому інформаційному медіапросторі. Світова спільнота журналістів знає імена українських медійників та захоплюється роботою й відвагою українських журналістів та документалістів. Влада поділилася, що закордонні працівники медіа, фотографи та репортери не мають уявлення, як працювати та щодня документувати війну в умовах існування FPV-дронів.
«Я щиро пишаюся українською журналістикою сьогодні. За роки незалежності вона суттєво зросла й набула більш вагомого значення в суспільстві», – підсумувала Влада Ліберова.
