Війна випробовує людей на міцність, змінює їхні долі, змушує звикати до втрат і болю. Але навіть у найтемніші часи залишається щось, що не піддається руйнуванню. До Дня закоханих розповідаємо три історії військових пар, які пройшли через війну, розлуку, поранення та випробування, але змогли зберегти свою любов.
«Не бійтеся кохати. Воно того варте»
Валентин Олексієнко – 28-річний захисник із Київської області, кавалер ордена «За мужність». Спортсмен у минулому, Валентин завжди вів активний спосіб життя – займався футболом, ММА, любив подорожувати. Проте війна докорінно змінила його життя. На Куп’янському напрямку він отримав важку травму – перелом шийного відділу хребта з частковим ураженням спинного мозку. Тепер Валентин проходить складний шлях реабілітації в центрі Unbroken у Львові, де щодня бореться за повернення до нормального життя. Але у цій боротьбі він не сам – поруч із ним його дружина Аліна.
Аліна родом із Харківщини. Шість років тому, під час відпочинку в Херсонській області, їхні шляхи з Валентином випадково перетнулися. Вона приїхала на море з бабусею та молодшим братом, а він – зі своєю родиною. Під час екскурсії на водному атракціоні Аліна опинилася в незнайомій та лячній для неї ситуації. Валентин, помітивши її переляк, простягнув руку допомоги. Саме так – із турботи та підтримки – почалася їхня історія кохання.
«Я тоді була дуже налякана, – згадує Аліна. – А Валентин підтримав мене, допоміг подолати страх, і ми почали спілкуватися. Так все й закрутилося шість років тому».
Коли розпочалася повномасштабна війна, Валентин, не вагаючись, пішов захищати країну. «Образа була, що він залишає нас, – каже Аліна, – але я розуміла, що він не міг вчинити інакше. Дитина одна на той момент була. Він пішов. Це війна всіх чоловіків. Звичайно, були переживання, хвилювання, як далі складеться наше життя».
Вони підтримували одне одного дистанційно: телефонні дзвінки, короткі повідомлення. «Навіть на війні він знаходив час для мене. Кожен вечір я чекала його дзвінка», – розповідає дружина.
Але найбільше випробування чекало попереду. Під час бойового завдання Валентин отримав важку травму спинного мозку, що змінило його життя назавжди. Проте головне для нього було не те, як він сам почуватиметься, а як із цим впорається його сім’я.
«Мені було страшно не за себе, а за Аліну. Я знав, як їй буде важко», – зізнається він.
Аліна стала для чоловіка найбільшою опорою. Вона одразу приїхала до лікарні і відтоді завжди була поруч. «Я ніколи не залишала його самого. Ми разом долаємо всі труднощі», – каже вона. Валентин визнає, що саме завдяки їй він має силу боротися далі: «Її присутність біля мене вирішує все. Я хочу якнайшвидше одужати і бути таким, як раніше».
Їхні стосунки змінилися, стали ще міцнішими. «Після всього пережитого ми по-іншому цінуємо одне одного, – говорить Аліна. – Ми більше не дозволяємо собі сваритися через дрібниці. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на непорозуміння».
Попри війну, випробування та біль, Валентин і Аліна залишаються разом. Вони радять усім не боятися кохання навіть у найважчі часи.
«Підтримка коханої людини – це найбільша сила, яка допомагає вистояти, – говорить Валентин. – Коли ти не сам, будь-які труднощі здаються легшими».
«Коли я завершу вишиванку – він повернеться з полону»
Руслан Павловський – ветеран, який вже два роки проходить реабілітацію в центрі Unbroken. Він воює з 2014 року. Спочатку служив у ЗСУ, в 37-му батальйоні, після чого, в 2015 році, приєднався до полку «Азов», з яким залишався до останнього. Початок повномасштабного вторгнення 2022 року застав його на базі «Азову» в Маріуполі. Чоловік брав участь в обороні «Азовсталі». Після наказу командування разом із побратимами вийшов у полон, де провів 128 днів у жахливих умовах.
Його підтримка та сила – дружина Світлана. Вони разом уже 30 років. І хоча доля не раз випробовувала їхній союз, вони залишилися вірними одне одному, долаючи труднощі пліч-о-пліч.
Їхня історія почалася 29 січня 1995 року. «Ми познайомилися банально – на дні народження друзів», – розповідає Світлана. Вони швидко зблизилися, і вже через три місяці одружилися. Разом пройшли через життя: щасливі моменти, побутові труднощі, радощі та випробування.
«Ми як родичі, як сім’я, якій судилося бути разом. Ми не вибирали одне одного – ми просто стали одним цілим», – зізнається Руслан.
Для подружжя війна почалася у 2014-му. Світлана залишилася вдома, приймаючи нову реальність. «Вибору не було. Він офіцер. Він не чекав призову – він знав, що має йти», – згадує вона. Аби легше впоратися з розлукою жінка врятувала собаку, а згодом й сама долучилась до «Азову», де допомагала у майстерні з одягом.
«Вона думала, що буде поруч зі мною. А я все одно був на бойових. Частіше вона мене не стала бачити», – додає чоловік.
Руслан воював, потім потрапив у полон. Відсутність зв’язку, невідомість, страх – усе це Світлана долала разом з донькою. «Я найбільше переживав не за себе, а за своїх дівчат – дружину, доньку, 5-річну внучку», – ділиться Руслан.
Під час полону він шукав способи передавати хоча б короткі повідомлення. Світлана, щоб витримати цей важкий період, почала вишивати вишиванку – як своєрідний оберіг, як спосіб медитації, як молитву за чоловіка. І дивовижним чином, коли робота над вишиванкою завершилася, за місяць Руслана обміняли. «Я не знаю, як так сталося. Але так хотілося – і так сталося», – зізнається вона.
Їхній секрет – взаєморозуміння, відкритість, довіра. Світлана визнає: побутові дрібниці не варті сварок. «Потрібно аналізувати і розуміти, що справжні труднощі – це не розлитий чай чи немитий посуд, а моменти, коли ти не знаєш, чи побачиш ще колись кохану людину», – пояснює Світлана.
Подружжя вірить: війна – не привід відмовлятися від почуттів.
«Потрібно кохати, потрібно жити, потрібно планувати майбутнє. Люди гинуть не тільки через війну, а тому, що життя триває. І його треба прожити», – підсумувала Світлана.
«Подружнє життя почалось на фронті, а продовжилось – в лікарні»
37-річний Іван Роман займається спортом навіть у проміжках між складними операціями, які проводять фахівці Центру UNBROKEN. Саме тут він проходить реабілітацію, готується до протезування та мріє після відновлення взяти участь у Паралімпійських іграх.
До початку повномасштабного вторгнення Іван служив на Луганщині як водій важкої техніки у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. Іван і Лариса познайомилися під час війни – їхні знайомі звели їх через телефон. Вони спілкувалися на відстані, а перша зустріч відбулася в Краматорську, де служив Іван. Лариса приїхала з подругою, не зважаючи на небезпеку. «Чим ближче ми їхали до фронту, тим менше залишалося людей в автобусі – тільки військові та ми дві», – згадує Лариса.
Їхні стосунки розвивалися швидко. «Після першої зустрічі ми недовго думали й вирішили одружитися. У нас не було часу на довгі роздуми», – каже Іван. Лариса була ініціаторкою – вона робила пропозицію тричі, бо чоловік спершу думав, що це жарт. Їхнє весілля відбулося у Кривому Розі майже випадково – вони знайшли РАЦС неподалік орендованої квартири й просто вирішили розписатися.
Перший рік шлюбу пройшов на відстані – Іван був на фронті, а Лариса вдома. «Це було онлайн-подружнє життя», – сміється він. Віддана чоловікові, Лариса вирішила також приєднатися до ЗСУ. Проте її плани змінилися, коли надійшла звістка про важке поранення Івана.
Він майже втратив зір, руку і ногу. «Головне, що він живий», – згадує Лариса момент, коли дізналася про його стан. Вона одразу вирушила до Дніпра, де Іван лежав у шпиталі.
Їхнє життя змінилося. «Я бачила його під апаратами, в оточенні трубок із кров’ю та плазмою, але страху чи паніки не було. Було тільки бажання допомогти», – розповідає Лариса. Вона не залишала його ні на день, боролася за його лікування, змушувала лікарів переглядати рішення.
«Були моменти, коли я думала, що ще трохи – і я не витримаю. Але я знала, що не покину», – додає вона.
Іван каже, що її підтримка стала вирішальною. «Я відчував, що потрібен. Це давало сили боротися й відновлюватися», – зізнається він. Вони провели разом понад рік у лікарнях і реабілітаційних центрах. Лариса жартує, що їхнє спільне життя почалося не з сімейного затишку, а з палат шпиталю.
Попри труднощі, вони зберігають почуття і не сумніваються у своєму виборі. «Ми зустрілися в такий момент, коли вже вміли розуміти одне одного», – каже Іван.
«І ми ніколи не були настільки близькі, як зараз», – додає Лариса.
Сьогодні Руслан проходить реабілітацію в центрі Unbroken у Львові. Під час реабілітації Іван відкрив для себе стрільбу з лука. Спочатку тренерка допомагала йому освоїти техніку, адже через відсутність руки це було непросто. Але з часом чоловік навчився натягувати тятиву зубами і самостійно влучати в ціль.
Попереду на нього чекає протезування кінцівок і подальша реабілітація. Однак Іван не зупиняється на досягнутому – він планує посилено тренуватися і прагне одного дня представляти Україну на Паралімпійських іграх.
Фото надані співрозмовниками
