За рік 36-річний захисник переніс понад 18 операцій, медикаментозну кому, втрату рухливості й голосу – і все це, аби знову обійняти своїх синів і повернутись до справи життя. Увесь непростий шлях відновлення порус з ним була його дружина Тетяна, з якою вони разом вже 15 років. «Ветеран Медіа» розповідає про його історію не лише сили, а й про віри, підтримку родини та боротьбу за кожен новий день.
У мирному житті до початку повномасштабного вторгнення Андрій Тарасов займався карате, а у 2018 році вирішив перетворити захоплення у бізнес та відкрив дитячу спортивний клуб «Панда» у Миколаєві. Спільно з дружиною Тетяною вони відкрили усе з нуля власними силами. До початку великої війни Андрій тренував там близько 60 дітей від 4 до 17 років, поки Тетяна займалась операційною діяльністю.
«Андрій з дитинства займався карате, потім паралельно працював в школі і тренував дітей. І так у нас народився перший син, потім другий. І вони самого малечка тільки почали ходити, а вже ходили на тренування», – розповіла Тетяна.
З початком повномасштабної війни чоловік долучився до миколаївських морських піхотинців 36-ї окремої бригади. Тоді тренування в клубі на деякий час припинилися – багато дітей виїхали за кордон або залишили Миколаїв. Але згодом дехто почав повертатися додому, і керувати клубом почав старший син подружжя – Володимир, щоб зберегти сімейну справу.
Як згадує Тетяна, рішення чоловіка поїхати на фронт вона із синами сприйняла спокійно, адже очікувала цього: «Вони з хлопцями постійно говорили про те, що треба йти. І ось вони одного дня вирішили, що все, ми їдемо. Звичайно, я спочатку була проти, як і кожна дружина. Але ми знали, що все одно це станеться, оскільки Андрій закінчив військову кафедру. Сини це сприйняли, як могли. Вона розуміли, що почалась війна, і багато хто долучається до лав ЗСУ».
Разом із побратимами з позивним «Панда» Андрій боронив Донеччину, Запорізький напрямок та Херсонську область, де й потрапив під артилерійський обстріл. За словами чоловіка, будучи на передовій, він дуже сумував за домом, дружиною та дітьми. Він хотів якнайшвидше повернутися до буденного життя і тренувань у клубі, тому постійно підтримував зв’язок з близькими.
Єдиний особливо важкий момент був, коли Андрій щойно поїхав із бригадою на Донеччину – це був 2022 рік. Тоді стався повний блекаут: зв’язок майже не працював, мобільна мережа постійно зникала, інтернету фактично не було.
«Інколи на кілька секунд з’являвся мобільний сигнал, але у них, навпаки, не працював мобільний зв’язок, зате був інтернет. Тобто я не могла йому подзвонити, а він – написати чи відповісти. Це був дуже важкий період: повна ізоляція, ти не знаєш, де твої рідні, що з ними, чи все гаразд», – ділиться Тетяна.
Аби підтримати Андрія, коли той був на Покровському напрямку, дружина надіслала йому вишиту сорочку-оберіг. Це була чорна вишивка на чорному полотні, адже Тетяні здавалося, що саме така пасуватиме чоловікові у важкі часи.
«Я не чекав від неї жодних посилок чи подарунків. Я просто хотів додому, побачити її, скуштувати домашні страви. Смажена картопелька була найбільшим бажанням тоді», – розповів ветеран.
Торік, 21 лютого, Андрій був на чергуванні зі своєю бригадою на Херсонщині. По їхніх позиціях влучили ракети: спочатку був перший приліт, а після цього ще два. Тоді Тетяні зателефонувала військовослужбовиця, яка служила разом із її чоловіком. Вона повідомила, що після першого прильоту були ще другий і третій. А жінка і про перший нічого не знала. Андрій повідомив про це друзям, надіслав їм відео обстрілу, але попросив нічого не говорити дружині, адже не хотів її хвилювань.
Місцезнаходження військових було зруйноване вщент, багато загинуло. Тетяні повідомили, що Андрій «трьохсотий», на нього обвалився дах. Поранення важке, тож його одразу евакуювали до лікарні.
«У той момент у голові – повний вакуум. Ти просто не знаєш, що робити, як далі жити. Ти в шоці, не приймаєш реальність. Думаєш: “Це не може бути. Ще кілька годин тому ми переписувалися”. Я писала йому повідомлення, сподівалась, раптом відповість. Але відповіді вже не було», – пригадує Тетяна.
Зі стану жінки діти зрозуміли, що щось не так. Але Тетяна не давала їм подробиць — бо і сама майже нічого не знала. Сказала тільки, що тато поранений і в лікарні. Вони все розуміли. Пізніше, коли повернули Андрієв телефон, жінка побачила там нічні пропущені виклики від старшого сина. Він перевіряв, чи тато візьме слухавку.
Спочатку Андрія оперували у Херсоні, стан був критичним. Десь о пів на першу ночі Тетяні зателефонували з незнайомого номера. У слухавці – ніби голос чоловіка. Він кричав: «Таню, я живий! Я не помру, поки не побачу тебе і дітей!»
«Але голос був не зовсім його – після наркозу, з травмованим тілом. Потім трубку взяв лікар-анестезіолог. Сказав, що Андрій сам попросив дати йому телефон і продиктував мій номер – пам’ятав його напам’ять навіть у такому стані. Лікар сказав, що зранку планується евакуація до Одеси», – розповіла жінка.
Коли вона приїхала до Одеси, стан Андрія різко погіршився – його ввели у медикаментозну кому, тож подружжя так і не зустрілося. Цей період – найважчий у життя Тетяни – Андрій майже не пам’ятає, лише час від час у свідомість прокрадаються фрагменти подій. Кілька місяців «Панда» пробув у реанімації та переніс чимало операцій. Він не ходив і не говорив.
«Здавалось, ніби в якийсь момент життя обірвалося, а потім почалося з нового розділу – з іншим сюжетом, новими героями й зовсім іншою реальністю. Спочатку все йшло на адреналіні: стан шоку, коли просто дієш автоматично. Щоранку я їхала до Одеси. Приїздила в лікарню, питала у лікарів про стан Андрія, дізнавалася, що потрібно. Потім – додому, до дітей. І знову зранку все спочатку. Так минув місяць, потім другий. Ми просто чекали: коли він прийде до тями, коли заговорить, коли почне рухатися», – пригадує Тетяна.
За кілька місяців захисника відправили на подальше лікування до Львова – у Центр UNBROKEN. Команда ортопедів-травматологів узялася за непросте завдання — врятувати праву ногу захисника, яка залишалася у важкому стані через численні ушкодження: переломи стегнової кістки, тазу та надколінка.
«Було дуже важко. Лише десь через 3-4 місяці після поранення, вже у Львові, я нарешті згадала, що я теж існую – не тільки як виконавиця обов’язків. Я зрозуміла, що треба вийти за межі лікарні, бо кілька місяців бачила тільки її стіни. Постійно поруч із чоловіком – і все. Це досі важко», – ділиться дружина захисника.
Лише у львівському центрі Андрієві довелося пройти десять хірургічних втручань. Серед найскладніших – відкриті репозиції з відновленням цілісності надколінка та стегна, які зафіксували внутрішніми металевими пластинами. Попри сильну тугу за дітьми, сини зустрілися з татом лише на Різдво, майже за рік після поранення.
«Це була перша зустріч наживо, не через відеозв’язок. Було багато емоцій, у всіх були сльози. Бо 10 місяців діти не бачили тата. Я раніше не дозволяла їм приїхати – він був у важкому стані, і я не хотіла, щоб вони бачили його в такому вигляді», – розповідає Тетяна.
Саме у Львові, після занять із нейропсихологами та логопедами Центру, Андрій знову почав говорити. У цей важливий момент поруч із ним була дружина Тетяна.
«Я постійно відчував, що вона поруч. Навіть коли сам мало що пам’ятав – знав, що вона тут, що не залишила. І це давало сили», – зізнається Андрій.
Сьогодні мовлення повністю відновлене. Андрій щоденно працює з фізичними та ерготерапевтами, поступово відновлює навички ходьби й зараз опановує підйом сходами. Попереду – ще кілька операцій та довгий шлях відновлення. Найбільше він мріє повернутися до рідного міста та знову займатися тим, що любить – навчати дітей.
