У новому матеріалі спецпроєкту «Позивний: “Підприємець”» ми мали нагоду поговорити з Юрієм Данилишином – ветераном російсько-української війни та засновником гончарної студії «Зірка з неба».
Історія майстерні розпочалась ще у 2000-х роках – з ліплення янгола, який більше схожий на інопланетну істоту з фільму «Чужий», але саме він дав поштовх для відкриття власної справи. Її засновник, Юрій Данилишин, пройшов шлях від журналіста до професійного гончара. Повномасштабне вторгнення змінило його як людину, але не похитнуло його майстерність. Про залучення грантів, труднощі та майстер-класи для побратимів – читайте у нашій розмові.
Пригадуєте момент, коли вперше сіли за гончарне коло після повернення? Що ви тоді відчули?
Перебуваючи на війні, я отримав травми, які були несумісні з подальшою службою. У мене сильна травма руки. Зараз у ній – пластина. Коли вперше сів за гончарне коло після повернення думав, що у мене нічого не вийде. Я дуже добре вмію гончарити, але тоді мені здалося, що фізично нічого не вийде через біль у руці, хоча я знав, що зможу все зробити навіть з заплющеними очима
Але вийшло. Потрохи стало все виходити. Не сказав би, що гончарство – терапевтична дія в плані розробки м’язів, але руки пам’ятають процес і у результаті все виходить.
Ефекту ейфорії у мене не було, оскільки гончарство для мене дуже побутова дія. Тоді я не відчув щастя чи захоплення. У мене просто вийшло.
Як військовий досвід вас змінив – як людину і як митця?
Звичайно змінив, я став зовсім іншим. Це травматичний досвід, у якому нічого позитивного немає. Я став по-іншому сприймати людей, світ, відчуття власної безпеки, чинної безпеки. По-іншому сприймати середовище. І з цим всім треба жити.
Для цього є терапія та оточення, яке допомагає повернутися в улюблені захоплення та інтереси. Воно допомагає мені тримати себе на плаву і потрошки розвиватися. Досвід війни змінив мене повністю: я пішов однією людиною, а повернувся іншою. І я бачив, що у багатьох побратимів так.
На мене як на митця цей досвід ніяк не вплинув. У мене просто зовсім відбилося бажання створювати арт-об’єкти, які я створював до того, тому що перестав бачити у цьому сенс. Це пригальмувало ділянку мозку, яка відповідала за створення чогось. Тепер доводиться іноді вмикати в собі цей «перемикач» через силу.
Але треба продовжувати робити, розвивати послуги, створювати вироби для продажів. Мені складніше дається придумувати щось нове, створювати нові речі.
Як ви пройшли шлях від першої ідеї до відкриття власної майстерні?
Раніше працював журналістом у прес-службі Львівської міської рада. Цю роботу не любив. Я не створював нічого матеріального, нічого такого, чим можна похвалитися, нічого, що може сподобатися людям. Це, мабуть, і дратувало мене найбільше.
Одного теплого літнього дня подружка дала мені шматок глини, з якого я виліпив дивного ангела, який був більше схожий на «Чужого» з фільму, ніж на духовну істоту. Подруга випалила ангела і привезла його мені. Тоді я зрозумів, що створив щось з незрозумілої маси глини. І це мене захопило. Захопило саме те, що я можу показати свій виріб.
Я почав виготовляв сережки та медальйони і продавати їх на різних фестивалях. Побачив унікальну річ – спершу у мене купляли друзі, а згодом – незнайомі люди. Це показник того, що товар хороший.
Я почав працювати над удосконаленням навичок і у 2014 році вступив до Академії мистецтв, аби навчитися технології. Тоді я поєднував спочатку основну зайнятість і роботу у майстерні, яка займала весь мій вільний час.
Зрештою прибуток від кераміки перевищив зарплату журналіста. Я звільнився, додав до виробів майстер-класи й остаточно запустив власну справу. Жодного разу про це не пошкодував
Які були основні труднощі та виклики на старті?
У мене не було людини, яка б вела мене за руку і казала, що і коли робити. Кераміка – це технологічно надзвичайно складний процес. Це не пиріжки пекти, не стригти людей і не надавати подібні послуги. Тут кожен етап потребує глибоких знань, з якими мені доводилося розбиратися самотужки.
Раніше інтернет не був таким доступним та розвинутим як зараз, а інформації в мережі – обмаль. Це був шлях спроб і помилок. Я шукав спеціалізовані книги з технології, по крихтах збирав знання, щоб зрозуміти як усе працює.
Я аналізував відвідувачів, чому вони приходять і за якими послугами. Ці спостереження дозволили розробити модель, яка досі працює. Мені довелось усьому вчитись на ходу, але я вважаю, що впорався.
Ви залучали гранти для розвитку бізнесу?
Студія створювалась з маленького столика, у який я вклав власні гроші. Насправді, це дуже добре, тому що ти знаєш, що це твої фінанси, що тобі треба розуміти, де ти їх взяв і в що інвестував.
Минулого року мені вдалось залучити гранти від Львівської міської ради спільно з Чеською гуманітарною організацією «Людина в біді». Завдяки цьому гаранту я купив нову пічку та матеріали.
З яким найнезвичнішим побажанням приходили клієнти?
Нещодавно заходив мій приятель, з яким ми воювали, і робив собі керамічну стійку для пістолета. Він просто прийшов і каже: «Ось у мене пістолет, хочу для нього підставку». Ми разом думали, як це краще втілити, а потім він уже скинув фото як пістолет виглядає на стійці.
На майстер-класах ми намагаємося втілити будь-які задуми клієнтів, якщо вони в межах розумного. Звісно, зробити сервіз з першого разу не вийде. Зазвичай обирають щось середнє: мисочки, підсвічники, горнятка. Моє завдання – не зробити річ замість людини, а показати процес. Робота з глиною не така проста, як здається: треба вивчити матеріал, «приручити» його, щоб він почав тебе слухатися. Це як вчитися писати: спочатку вчимо букви, потім склади, слова, і лише згодом – цілі оповідання. У гончарстві так само: треба зрозуміти купу нюансів, щоб у руках щось почало виходити.
Оскільки у вас ветеранський бізнес, як до цього ставляться люди? Вони йдуть до вас саме через статус ветерана, чи ви б хотіли, щоб майстерню обирали просто через якість послуг і задоволення від процесу?
Я взагалі не хотів бути ветераном – так склалося життя. Чому люди йдуть? Передусім працює реклама. Моя майстерня є на сайті ветеранських бізнесів Львова, я беру участь у ветеранському ярмарку, де розповідаю про свої майстер-класи. На сайті також вказано, що я є учасником програми «Створено Захисниками» від Міністерства у справах ветеранів.
Чесно кажучи, я ніколи не замислювався, чи обирають мене саме через мій статус. Хоча знаю, що деякі люди свідомо купують у ветеранів, щоб підтримати «своїх». Я й сам такий. Ходжу у ветеранський барбершоп, бо це людина, яка теж воювала і змогла щось організувати.
Бувають дуже емоційні моменти: люди дякують за службу, обіймають – і в майстерні, і на ярмарках. Нещодавно був випадок: на ярмарку жінка купувала одразу багато виробів і попросила знижку. Коли ж вона дізналася, що це не просто базар, а ветеранський ярмарок, де торгують тільки бійці та їхні родини, вона одразу відмовилася від знижки й перепросила.
Я бачила, що ви проводите майстерки для ветеранів. Як вони реагують на такий досвід?
Зараз я їжджу з майстер-класами в Superhumans, клініку психіатрії на базі Військово-медичного клінічного центру Західного регіону на вул. Личаківській. Маю пропозиції й з інших місць, але це фізично та емоційно виснажує. Виснажує не сама робота з ветеранами, а потреба балансувати благодійність та робочі графіки, плани у майстерні.
Хлопці сприймають це добре, бо в госпіталях часто просто немає чим зайнятися. Ти або сидиш у телефоні, або слухаєш нескінченні розмови про те, у кого які травми чи кого кинула дружина. Від цього можна збожеволіти. А гончарство дає можливість працювати руками.
Війна – це завжди про руйнацію. Ми руйнуємо ворожі плани, техніку, задуми. А гончарство чи скульптура – це про створення. Ти робиш реальний предмет, який можна потримати в руках або комусь подарувати.
Після заняття я забираю вироби в майстерню, покриваю глазур’ю, випалюю і за тиждень повертаю хлопцям уже готову річ. Цей процес дуже затягує. Навіть ті, хто має важкі поранення, намагаються працювати. Був хлопець без обох кистей рук. Він наполегливо працював і в нього вийшов чудовий результат.
Чи бачите ви у допомозі побратимам якусь особливу місію?
Я не вбачаю в цьому чогось високого. Все набагато простіше. Кожна людина, яка воює, віддає дуже багато свого ресурсу. І було б справедливо, якби ті, хто не воює, віддавали частину свого ресурсу на допомогу в реабілітації.
Я знаю по собі, як важко повертатися після травми і перебувати у госпіталі, коли немає чим зайнятись. Мені свого часу пощастило з реабілітологом. Він вивозив нас у кафе, у кіно на кріслах колісних – ця частина реабілітації поза лікарняними стінами була дуже важливою.
Тепер я роблю те саме. У мене є час, який я можу присвятити тому, щоб хтось почувався краще. Я роблю це залюбки. Це не виснажує мене до смерті, але це й не те, що дається зовсім задарма – це мої години, моя праця.
Для мене найважливіше – бачити, що система працює. Що хлопцям це подобається. Ми нікого не примушуємо: іноді записується п’ятеро, іноді дванадцятеро. Я вважаю, що кожен, хто може бути корисним фронту чи реабілітації, має це робити у зрозумілий спосіб. Не «магічно», що я молюся, щоб ракети не падали, а реально. Дай гроші, допоможи руками, стань ментором, зв’яжи шкарпетки. Зроби щось, що дозволить цим людям розвиватися і жити далі.
Що б ви порадили ветеранам, які хочуть розпочати власну справу?
Перш за все – розібратися, що ви реально вмієте робити та що знаєте про ту сферу, куди плануєте йти. Дуже важливо тверезо оцінити: чи зможу я довести почате до кінця? Чи розумію я систему, у якій збираюся розвиватись?
Будьте пильними. Перевірте, чи не намагається хтось вас надурити, продавши непотрібну франшизу. Якщо у вас є партнери – переконайтеся, що вони вкладаються грошима так само як і ви.
Важливо знати свою справу зсередини й довіряти людям, хоча після війни це буває складно. Варіантів, як почати, зараз багато, але бізнес треба запускати так, щоб він працював у довгу. А не так, що один раз сфотографувався, а вже за тиждень «захлопнувся».
Зараз ринок дуже нестабільний. Треба все аналізувати. Наприклад, ти думаєш: «Буду вирощувати гриби». Добре, виростив. А як і куди ти їх продаси? Весь шлях – від постачання сировини до кінцевого продажу – треба чітко прорахувати ще на старті.
Уявіть, що через 100 років археологи знайдуть ваш глечик. Яку історію про ветерана 2020-х років він має їм розповісти без жодного слова?
Мої вироби нічого не скажуть про ветеранів. У них немає пережитого болю чи страждань. Я переконаний, що військові справи та атрибутику треба залишати «там». Цей світ більший, ширший, він про творення. Саме тому я не люблю всі ці речі на гільзах чи ящиках від снарядів.
Археологи знайдуть багато моїх робіт, бо я багато вчився і багато залишив після себе. Але ці речі також нічого не розкажуть про мене особисто. Можливо, вони просто свідчитимуть, що люди в наш час мали руки і тримали горнятка. У моїх виробах немає нічого магічного, і я не знаю, чи стануть вони колись колекційними експонатами.
Складно уявляти, що буде за 100 років. Наш час настільки непевний, що не знаєш, чого чекати завтра. Я ніколи не ставив собі за мету увійти в історію світової скульптури. Моя мета зараз – забезпечити сім’ю, заспокоїтися і знову навчитися відчувати радість від життя. Через ПТСР це дається важко, але я просто хочу жити і отримувати задоволення від кожного дня.
Фото з особистого архіву Юрія Данилишина
