Перебування на фронті жінок, зараз, не є новиною для когось. Здійснюють свою діяльність за фахом на передовій велика кількість українок та іноземок. Однією з таких нам вдалося поспілкуватися, Надія Гарань є членкинею Жіночого Ветеранського Руху, військовослужбовицею, яка має великий досвід пов’язаний із військовою сферою, адже за фахом жінка є радистом, перекладачем-синхроністом та зв’язківцем на фронті. Надія, попри усі тяжкі як і фізичні, так і психологічні обставини, досі «на позитиві», окрім хорошого настрою, вона, прикладає усі зусилля та виконує свою роботу на максимум, щоб наблизити нас усіх до перемоги над окупантами.
Надія Гарань – активна учасниця «Революції гідності», військовослужбовиця, за фахом радистка, яка на фронті ще з 2017 року. Діяльність захисниці – зв’язківець та перекладач-синхроніст. Надія переклала посібник з оборони міст полковника Спенсера, але фінальна редакція вийшла без її імені, через перебування жінки на фронті.
Після довгого перебування на передовій, захисниця вирішила повернутися до цивільного життя. На початку повномасштабного вторгнення, Надія перетнула кордон як перекладачка для міжнародної місії, що передбачала роботу з українськими військовими. Закордоном робота «призупинилася», ніхто не розраховував, що Україна так довго протримається, тому захисниця довго спостерігала за ходом подій, допомагала налаштовувати радіостанції дистанційно.
– Що вмотивувало вас знову повернутися знову на фронт?
– Остання крапля – це була моя ескадрилья. Я її так і називаю – «моя-моя ескадрилья». Я їздила до них у відрядження своїм коштом (бо радисту «не положено»). Це був не підрозділ – дитина. Кожна одиниця техніки вигризалась із бюджету зубами. Коли підполковник написав «нема ескадрильї, Надь», я не плакала – я ридала до хрипу як поранена дика тварина. Чув мене, певне, весь готель. Наступного дня я почала шукати підрозділ. Місію все одно невдовзі закрили, тому нічого б не зробила.
Окрім цього, у процесі спілкування з військовими, захисниця дізналася, що критично не вистачає перекладачів-синхроністів на фронті. Добиралася до кордону з 70 кілограмами спорядження гірськими дорогами на прострочених мексиканських правах в супроводі румунських рятувальників.
«Я жила чи-то в серіалі Нетфлікса, чи то в трешовій поемі Жадана. В Україні аж видихнула – повітря інше»,- зазначає військовослужбовиця.
– Чи змінилося відношення до жінок на фронті з 2014 року?
– Все це вміщується в одну фразу нашого колишнього начальника: «ви, жінки, маєте проявити себе не лише на передовій, а й на кухні». Тобто, ти поїдеш під танки, будеш сидіти в окопах разом з усіма, але по поверненні від тебе очікуватимуть, що ти у час відпочинку ще прибереш за всіма й їсти навариш.
З 2018 року жінки можуть займати ті ж посади, що і чоловіки, проте бувають ситуації, які залежать від командирів підрозділу. З особистого досвіду 2014 року, захисниця акцентує, що жінкам у війську досі треба щодня комусь щось доводити, щось відстоювати, щось пояснювати. Це морально вимотує і демотивує.
– Який день, за увесь час перебування на фронті був найважчим?
– Однозначно, один із перших на східному напрямку. Перебували під Зайцевим, працювали «живим ретранслятором», і наступні три доби зливаються в одне, бо я майже не сплю.
В якийсь момент уже змінюємо розташування, біжимо з радіостанцією рити окоп на відкритому не особливо замаскованому горбику разом з командиром роти. Виходить на зв’язок командир групи й хрипить у станцію, що він важкий 300.
З такою ситуацією Надія зітнулася вперше, усю роботу надалі виконувала на адреналіні та в шоку. Група губиться і зникає зі зв’язку, попередньо розділившись – на групу не вистачило запасних батарей. Командир і головний сержант їдуть на пошуки.
– Мені передають другу радіостанцію зі словами: «ти командуєш танками». До слова, я як тактик, розвідник чи піхотинець – повний опосум, в мене «все пішло в голову», тому одній в окопі страшно. Я лишаюсь одна. Тобто, абсолютно одна. Повідомляють, що до нас летять вертушки з НУРСами. З сусідньої позиції швидко дають на капці зенітники з переляканими очима й фразою: “зараз ї*ане!” Я виходжу на старший штаб і запитую свої подальші дії. Отримую вказівку сидіти на місці, не лишати позицію і не втікаю.
Дуже багато разів думала, що помру. Танки по дорозі губляться, але нашому артилеристу кажуть, що ніяка допомога не потрібна. Взаємодія – повний хаос. Піхота, яку наші заводили, залягає й не просувається, наші в оточенні, а в цей момент повертаються командир і сержант. Дають команду згортати радіо, бо групу не знайшли, вважаємо зниклими.
Починаю згортатися, і тут тихо-тихо, ледь чути, виходить група. Вони знайшлися, вони цілі, вони взяли полонених і вертаються. Кажуть: «що, ти так швидко поховала таких вар’ятів?!» Всіх обняла й відлупцювала, сусідня бригада дала води промити лінзи й опіки, а потім на бетонній підлозі ще вдалось помитись із пляшки.
– Чому ви вирішили приєднатися до жіночого ветеранського руху?
– Коли саме я прийшла у ЖВР уже не згадаю, пам’ятаю лише, що довго спостерігала за їх діяльністю й захоплювалась згуртованістю й хоробрістю дівчат. Рух дав мені голос. Як зв’язківця й перекладачка, я приймаю й передаю максимально точно думки інших. Але для мене важливо висловлювати власні, відчувати спорідненість думок і підтримку. Ми з дівчатами можемо сваритись, але ви б бачили, як люто й нечемно сваряться й пліткують хлопці!, мати різні погляди, але це настільки потужний нетворк, що рівносильних йому не можу уявити. Можу впевнено сказати, що Рух дав мені відчуття своїх поруч. Гадаю, всі військові знають: це не замінне.
Зараз найбільший треш для мене – вести евакуації загиблих і поранених: старшому штабу мусиш збрехати, що хлопці вже на точці, щоб по них відправили авто медичної допомоги, а хлопців мусиш зі свого теплого крісла спокійно, стримуючи сльози за загиблим, змусити рухатися під обстрілом, несучи на собі пораненого й загиблого, вперед, інакше машини евакуації не буде. Я як між двома вогнями – як прийомопередавач, тільки з душею.
Захисниця, виконуючи важливу роботу, допомагаючи підтримувати логістику у підрозділі, кожного дня ризикує своїм життям. Надія, як і інші 67 тисяч жінок на фронті, є тією, що не боїться захищати свою батьківщину, виконуючи різноманітну роботу на передовій.
