Люди часто намагаються втекти від реальності за допомогою творчості. Або ж навпаки – краще переносити реальність та усі події, що з ними трапляються, транслюючи їх у мистецтві: фото, вірші, проза чи живопис. На сьогодні для нас це є дуже актуальною темою, оскільки війна впливає на кожного українця, і саме зараз виникає багато контенту створеного під впливом війни. Однак такий контент створюють і наші захисники, які перебувають на фронті та роблять його безпосередньо там. Сьогодні ми поговоримо більше про поезію під обстрілами з тими, хто її пише.
Артур Дронь не набагато старший за мене, хлопцеві всього незабаром буде 22 роки, проте він вже кілька місяців захищає нашу державу на фронті. А ще Артур пише і пише багато, адже на сьогодні він видав вже одну збірку поезії «Гуртожиток №6» та опублікував своє оповідання у збірці «Моє тихе Різдво».
Своїми віршами хлопець ділився на просторах Інстаграму та знімав навіть відео, де він декламує їх. Однак війна вплинула і на його творчість, тож пропонуємо ознайомитися з віршем Артура:
Ізюмське причастя Це є тіла наші, що за нас ламаються. Але жодного відпущення гріхів. Це є тіла наші, що, буває, так легко ламаються, коли їх витягують з-під землі. Тут наші ліси, а тут - наші хрести. А це є тіла, що тільки за нас ламаються. Тепер добре бачиш: ми як твій син. Тільки жодного відпущення гріхів. Дивись: ті ж кістки виходять назовні, та ж кров і вода. Але жодного відпущення гріхів. Слухай: той самий крик, те саме мовчання. Так виглядає Ізюмське причастя. Тут наші ліси, а тут - наші хрести, а живі викопують мертвих і говорять: це наші тіла, це ж наші тіла. Ми такі схожі на твого сина. Це наші тіла, подивися, це ж наші тіла. Ми вже давно як твій син. Стільки тіл, подивись, стільки тіл. Ми - твій молодший син, який нікому цього не відпустить.
Та нашою короткою розмовою з ним:
– Чим ти займався до повномасштабного вторгнення і як довго пишеш?
– Мені подобається писати тексти ще з 2018-го. До вторгнення я займався багатьма щасливими речами: працював на найкращій у світі роботі – піарником у «Видавництві Старого Лева», навчався на журфаці, читав, творив, проводив час із друзями, будував купу планів. Словом, просто жив. Насолоджувався.
– Як ти прийняв рішення піти на фронт?
– У перший день повномасштабної війни ми з друзями займалися волонтерством – допомагали церковній громаді у Львові. На другий день я пішов у військкомат і зголосився добровольцем. Тоді були величезні черги і спершу брали людей із військовим досвідом, тому потрапив в армію я не одразу, а 2-го березня. У тому проміжку я побачив, що це ті обставини, коли робити треба більше, ніж вмієш і можеш, а волонтерська робота не давала мені відчуття, що я роблю максимум. Тому в рішенні піти на фронт я не сумнівався. Все-таки це моє місце на цій війні – місце солдата. Дуже радію, що тоді, на початку, мене прийняли в 125 бригаду ТрО ЗСУ, стільки місяців вчили, а тепер ми з хлопцями захищаємо Україну, які хотіли.
– Був якийсь переломний момент, який став поштовхом до написання цього вірша?
– Цей вірш я писав в ті дні, коли всі ми говорили про Ізюм. Повсюди ця трагедія: у новинах, у соціальних мережах і врешті в голові теж. Я хотів написати текст про те, що всі ми причасники цих подій. Ми всі це розділяємо, дивлячись на це, думаючи про це, розкопуючи тіла наших загиблих, плачучи від болю наших живих. Страждання наших людей пронизливо схожі на страждання Христа. Щось таке ж надмірно жорстоке, страшне, таке ж складне для розуміння. Хотілося написати про цю паралель між Христом і кожним вбитим українцем, закопаним у лісі, в парку чи на задньому подвір’ї. І про це наше особливе, страшне причастя стражданнями один одного.
Наступним нашим героєм став Павло Вишебаба, вірші якого закохують в себе з перших слів. Він – еко-активіст, музикант та письменник родом із Краматорська. А ще воїн, воїн, який зараз захищає нас усіх, проте не перестає писати. Окрім цього, саме цей вірш чоловік записав як пісню разом із виконавицею KOLA, яка написала приспів до поезії. Послухати трек можна на платформі Ютуб з кліпом, знятому на фронті з воїнами, які по черзі зачитують рядки з вірша.
ДОНЬЦІ Тільки не пиши мені про війну, розкажи, чи є біля тебе сад, чи ти чуєш коників і цикад, і чи повзають равлики по в'юну. Як у тих далеких від нас краях, називають люди своїх котів? Те, чого найбільше би я хотів, щоб не було суму в твоїх рядках. Чи цвіте там вишня та абрикос? І якщо подарують тобі букет, не розказуй, як бігла ти від ракет, розкажи, як добре нам тут жилось. Запроси в Україну до нас гостей, всіх, кого зустрінеш на чужині, ми покажемо кожному по війні, як ми вдячні за спокій своїх дітей.
– Як довго Ви перебуваєте на фронті та чи творили до цього?
– Я пішов записуватися в тероборону вже 24-го лютого. До мене черга так і не дійшла, тому вивіз родину у Західну Україну і там призвався. В частині перебуваю з 6-го березня, якщо не помиляюся. А на фронт ми прибули в двадцятих числах березня, східна ділянка фронту, Донеччина.
– Ви творили до початку повномасштабного вторгнення?
– Так. Я пишу вірші все життя. У 2014-му перейшов на українську мову. Тобто з того часу, коли росіяни спробували окупувати Краматорськ того року, перейшов на українську і відтоді пишу вірші українською, пісні українською, адже я є лідером гурту «One Planet Orchestra».
– Була, можливо, якась подія, яка спонукнула до створення цього вірша?
– Моя донька вчиться писати і я попросив її написати лист від руки. Вона мене запитала: «а про що мені тобі написати?». І я їй відповів у віршованій формі, написав дуже легко цей вірш, буквально за пів години і надіслав їй.
– Які емоції та почуття саме у Вас викликає цей вірш?
– Звісно, згадую доньку. Дуже теплі. А ще відчуття вдячності європейцям за те, що моя родина в безпеці і я можу ефективно і спокійно служити.
– У Вас набралася доволі велика аудиторія у соціальних мережах, зокрема Тік-Ток, саме через декламування власних віршів українською мовою. Що Ви відчуваєте через це?
– Ну я радію не стільки за свої соцмережі, а через те, що багато переглядів набирають не лише танці якісь чи жарти, а що мільйони переглядів набирають українські вірші. Я дуже радію за нашу націю, за те, що люди не забувають про душу в такий складний момент. Тому що, я впевнений, вірші мають терапевтичну функцію, допомагають людям переживати непрості часи. Слово може лікувати, передаючи емоції і сподіваюся, що це добрі емоції, які ми намагаємося передати один одному.
Саме так. Слово може лікувати і саме слова цих людей допомагають нам не відчувати себе самотніми у такі складні часи для України. Адже навіть вони там, на фронті, знаходять можливість ділитися з нами емоціями та почуттями через поезію. Поезію на фронті.
