Сьогодні у Львові вперше проходить форум доступності «Місто для кожного: рівність, повага, комфорт», який зібрав ветеранів, представників влади, міжнародних делегацій та громадських організацій, щоб спільно напрацювати рішення для створення безбар’єрних міст і громад. Однією з ключових подій стала дискусія «Відновлення ветеранів – шлях до соціальної доступності», у якій говорили не лише про фізичні бар’єри, а й про людські – байдужість, пасивність і брак поваги.
Модерував розмову Сергій Тітаренко, ветеран та клінічний психолог, керівник абілітаційного процесу в Habilitation Center. Участь у дискусії взяли Володимир Рудковський, ветеран і амбасадор центру UNBROKEN; Віталій Грендус, ерготерапевт національного реабілітаційного центру UNBROKEN; та Ірина Стецяк, уповноважена міського голови Жешува з питань підтримки України.
Людські бар’єри гірші за фізичні
Ветеран Володимир Рудковський, який після поранення пройшов реабілітацію в UNBROKEN і тепер працює там ментором, підкреслив, що головна проблема безбар’єрності – не сходи чи бордюри, а ставлення людей.
«Мені не так важко піднятися на протезі по сходах, як важко зіткнутися з байдужістю. Ми з командою приїхали на змагання до Києва й оселилися в безбар’єрному готелі. Але коли один із наших хлопців із високою ампутацією попросив обід – йому відмовили, хоча поруч подавали іншим. Це про людські бар’єри».
Він наголосив, що справжня безбар’єрність починається з освіченості та чуйності. Володимир навів приклади, які щодня демонструють, наскільки наше суспільство ще не готове до справжньої безбар’єрності. Один із них – елементарна повага під час вшанування загиблих військових.
«На фронті всі знають, де мають бути руки. Але в мирному житті люди стоять, склавши руки на животі чи в кишенях. Це не дрібниця – це про повагу. Ми маємо нагадувати одне одному про такі речі, не соромитися робити зауваження. Бо коли ми мовчимо – ми теж долучаємося до бездіяльності».
Ментор також поділився важливою ситуацією, яка сталася під час одного з поїздок його команди. Вони з побратимами з UNBROKEN вирушили на захід і зупинилися на вокзалі, щоб сісти на потяг. Однак, коли у одного з хлопців із високими ампутаціями стався збій у біонічному коліні, виникла проблема. Для того, щоб дістатися до потяга, їм знадобилося крісло колісне.
«Я підійшов до інформаційного стенду і попросив одне вільне крісло для нашого хлопця. Відповідь була така: “Без проблем, але є умова – після того крісло потрібно буде повернути”. Можливо, я міг повернути його сам, але у більшості наших хлопців немає такої можливості», – згадує Володимир.
Це питання стало для нього черговим підтвердженням, як важливо не тільки створювати безбар’єрні умови, а й правильно організовувати їх на практиці. Ще одна ситуація, про яку розповів Володимир, сталася під час тієї ж поїздки, коли для ветеранів забронювали цілий вагон. Проте, коли вони підійшли до місця посадки, з’ясувалося, що вагон знаходиться зовсім з іншого боку перону, і їм довелося проходити через увесь перон, щоб дістатися до нього. Для людей на протезах чи в кріслах колісних це може стати додатковою проблемою.
Володимир наголосив, що саме війна змусила суспільство нарешті підняти тему доступності:
«Безбар’єрність почала виходити з тіні лише через війну. Бо зараз хтось на передовій втрачає кінцівку, проливає кров, щоб ми могли говорити про комфорт і рівність. Це безвідповідально не використати цей шанс. Ми маємо зробити Україну людиноцентричною».
Відбудова України – це не лише інфраструктура, це люди
Ірина Стецяк, уповноважена міського голови Жешува з питань відбудови України, розпочала свій виступ, наголосивши, що відновлення після війни не обмежується лише фізичними відновленнями – будівництвом та відновленням інфраструктури. Вона підкреслила, що передусім йдеться про людей.
«Відбудова України – це не тільки матеріальні речі, будівлі та дороги. Це, передусім, відновлення людей, їхнього психологічного і соціального стану», – зазначила Ірина.
Зокрема, вона поділилася власним досвідом роботи з ветеранами та представила одну з ініціатив, що стала важливою складовою реабілітаційного процесу. Ірина розповіла, як вона приїхала до міської адміністрації у Львові з пропозицією заснувати ампфутбол в Україні. Спершу її ідею не підтримали, але згодом, завдяки підтримці ветеранів, проект був реалізований. Це стало можливим завдяки їхньому бажанню не просто повернутися до нормального життя, а й допомогти іншим ветеранам адаптуватися.
«Для хлопців, які пережили важкі втрати, спорт став тим, що дало їм змогу повернутися до життя. Спорт – це не тільки фізична активність, це ще й можливість повернутися в соціум, спілкуватися з іншими, позбавитися від ізоляції», – підкреслила вона.
Ірина вважає, що ми повинні навчити суспільство жити разом з ветеранами, поважати їхню боротьбу і підтримувати їх у процесі адаптації.
Але її висловлювання не обмежилися лише питаннями реабілітації. Ірина акцентувала увагу на важливості того, щоб Україна показала Європі, як потрібно ставитися до реабілітації та підтримки ветеранів.
«Європа має вчитися у нас, а не навпаки», – сказала Ірина. За її словами, наша країна вже давно зробила кроки у питанні безбар’єрності та підтримки ветеранів, і це є важливим прикладом для інших країн.
Виклики реабілітації та адаптації ветеранів з вадами зору
Віталій Грендус, ерготерапевт національного реабілітаційного центру UNBROKEN, поділився своїм досвідом роботи з ветеранами, які отримали важкі травми, зокрема ампутації, втрату зору та слуху. Він зазначив, що одна з головних проблем, з якими стикаються ветерани під час реабілітації, – це складність адаптації не тільки до фізичних змін, а й до психологічних та соціальних.
«Уявіть, ви прокидаєтеся після травми і втрачаєте здатність бачити або слухати. У звичайному житті це неймовірно складно, а для ветеранів це особливо важливо», – пояснив Віталій.
Віталій також зазначив, що зміни у травмах, з якими сьогодні стикаються ветерани, стали набагато складнішими. Якщо раніше втрата зору була основною проблемою, зараз ветерани зіштовхуються з поєднаними травмами – втрата зору, слуху та ампутації одночасно. Це вимагає комплексного підходу до реабілітації, який включає фізіотерапевтів, психологів, медсестер і фахівців з інших галузей.
«Такі ветерани не завжди готові до реабілітації на початковому етапі, вони часто перебувають у шоковому стані і не розуміють, як рухатися далі», – зазначив він.
Віталій також підкреслив важливість навчання родичів ветеранів, адже підтримка сім’ї відіграє величезну роль у процесі реабілітації.
Крім того, Віталій розповів, як в UNBROKEN працюють із незрячими пацієнтами, і які бар’єри на вулиці стають для них непереборними. Він пояснив, як важливо тренувати пацієнтів до того, як вони вийдуть на вулицю, щоб підготувати їх до реальних перешкод у міському середовищі.
«Ми створюємо штучні перешкоди в безпечному середовищі нашого центру, щоб пацієнти могли звикнути до них і навчитись їх долати. Це дуже важливо, бо на вулиці їх чекають справжні бар’єри», – зазначив Віталій.
Він також поділився прикладами таких реальних перешкод. «Коли ми вийшли з пацієнтами на вулицю, одразу натрапили на проблему з припаркованими на пішохідних переходах машинами. Вони стають справжньою небезпекою для тих, хто не бачить. Також на тротуарах часто зустрічаються самокати, які можуть бути дуже небезпечними для людей на колісних кріслах або з протезами», – розповів Віталій.
Ці прості перешкоди можуть ставати великими труднощами для пацієнтів, які тільки починають адаптуватися до нового способу життя.
«На вулиці не завжди є тактильна плитка або інші елементи, які допомагають орієнтуватися. Це може дуже сильно збивати з пантелику. З того моменту, як ми виходимо з безпечного середовища, на нас чекають різні перешкоди – машини, неочікувані ремонти, самокати», – додав він.
Як підсумок усієї дискусії, учасники погодилися, що для досягнення повної інклюзії ветеранів в суспільство важливі не лише фізичні бар’єри, а й психологічні та соціальні. Всі спікери зійшлися на думці, що необхідно створювати не тільки безбар’єрні фізичні простори, але й безбар’єрні соціальні умови для ветеранів.
Фото: «Ветеран Медіа»
