Андрій Лібич – ветеран, учасник російсько-української війни, майданівець та громадський активіст. В 2015-17 роках добровольцем воював у підрозділі «Аратта», що входив до складу Української Добровольчої Армії.
З початком повномасштабного вторгнення Андрій Лібич повернувся до війська. Спершу приймав участь у бойових діях на Київщині в лавах батальйону «Свобода». Далі воював на Харківщині та Донеччині, в складі «Карпатської Січі».
Під час Харківського контрнаступу, у жовтні 2022-го, отримав тяжке поранення під час боїв за звільнення селища Терни Донецької області. Після тривалого лікування, належним чином так і не відновившись, повернувся на фронт.
В жовтні 2023 року отримав друге поранення, після чого демобілізувався за станом здоров’я.
Впродовж 2025 року працював психологом у Центрі надання послуг учасникам бойових дій і їхніх родин. Продовжує займатися громадською і просвітницькою роботою.
Андрію, розкажи про себе. Де народився, виріс, хто за освітою?
Я народився у Львові, навчався у школі №65. Далі вступив на історичний факультет ЛНУ імені Івана Франка.
У старших класах я приєднався до Спілки української молоді (СУМ). Це громадська організація, яка займається вихованням молоді на принципах національних і духовних цінностей. В студентські роки брав активну участь у протестах, спрямованих проти тогочасного міністра освіти Табачника, який вів відверто антиукраїнську політику.
Хто вплинув на формування твоїх поглядів, патріотичної позиції? Це родинна історія, чи це сталося пізніше, зокрема і завдяки участі в різних патріотичних організаціях?
Передусім це трапилось завдяки цікавості до історії України: козаччина, битви, походи. Згодом я зацікавився національно-визвольним рухом ХХ ст., ОУН, УПА. Це захоплювало, особливо у старших класах. Тоді я вже читав різну історичну та ідеологічну літературу.
Дехто з моїх родичів був в ОУН, зокрема брати мого прадіда. Я трохи розпитував, і якось воно так помаленьку, цеглина за цеглиною, складалось.
А потім я почав задавати собі питання: «Хто я?», «Хто ми такі?» Було відчуття, що довкола нас щось не так. Пам’ятаю, як тоді проводили заходи до відзначення Дня перемоги, а я вже цікавився, що таке УПА і намагався розібратися, що це за День перемоги взагалі? Що саме ми святкуємо? День перемоги Совєцького Союзу? А за що ці люди воювали?
А потім на виставці, присвяченій УПА, я зустрів кількох СУМівців і невдовзі сам приєднався до організації. Паралельно вступив і до організації «Патріот України». Це більш парамілітарна націоналістична спільнота. Зі студентських часів я знався з Тарасом Хамером, ще до «Правого сектору». Ми вже тоді бігали по лісах, вчились стріляти, готуючись до майбутніх можливих воєн. Теоретично ми розуміли, що це може бути, бо бачили досвід Грузії, на яку напала росія.
Напевно, для більшості суспільства ми виглядали диваками. Всі ці активні хлопці, дівчата, футбольні хулігани. Створилось певне активне середовище, ядро, яке хотіло щось робити. І потім більшість цих людей пішли на революцію, на війну.
Коли ти вперше поїхав на Майдан?
Я поїхав після того, як побили протестувальників 30 листопада 2013. В мене від початку була підозра, що на Майдані можуть застосувати силу. І коли 1 грудня я побачив, що люди вийшли, протестуючи проти побиття і такого відношення влади, я зрозумів, що треба виходити. Я хотів активних дій.
Там було багато людей, які думали схоже. Зокрема ті, які потім на Банковій бігали, в тому числі з «Патріота України». Їх чомусь тоді називали провокаторами. А насправді це не були провокатори, а люди, які просто вирішили діяти рішуче. Багато з цих людей пішли потім воювати, дехто вже загинув.
На Майдані більшість політиків боялися якогось рішучого протесту. На такі дії дивилися, як на певні провокації, які спеціально вчиняють, щоб потім репресувати учасників протестів. А насправді це було зовсім не так.
Пам’ятаю була смішна ситуація. На Майдані почали розповсюджувати листівки, у яких йшлося, як виглядають провокатори. Ми з друзями читали їх і нам стало реально смішно, бо там писало про маски, спортивні костюми тощо. Я на хлопців дивлюся і кажу: “Слухайте, то ж про нас листівки”.
Або був випадок – ми пішли під Верховну Раду з протестом. І мої товариші натягнули на обличчя бафи, щоб їх камери не знімали. І раптом хтось крикнув, що це провокатори. І цей натовп, бабці якісь почали кричати: «Геть провокаторів!» А ніхто з них навіть нічого не робив, хлопці просто стояли.
Я приїхав до Києва 2 грудня, приєднався до своїх львівських знайомих. Ми зайшли в приміщення КМДА. Там була організована перша чота, потім вона називалась Сотня Лева. Очолював її Руслан Помірчий з КУНу. До неї належало багато людей з КУНу (Конгрес українських націоналістів – авт.), інших патріотичних середовищ.
Ми допомагали зводити барикади на Майдані, чергували, стежили за порядком.
Вперше прийняти участь у сутичках з силовиками довелося під час спроби штурму Майдану у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року. Ми тоді трошки з ВВшниками потягались. Спершу біля Профспілок, потім на вулиці Городецького, бо вони намагались прорватися ще й там. Але, на щастя, тоді багато людей зійшлося на Майдан протягом ночі, і беркути не наважились продовжувати штурм.
Далі ми побачили, що нічого не відбувається, все звелося до мітингів і виступів зі сцени, і напередодні Різдва я поїхав додому.
Та коли побачив, що почався двіж на Грушевського, одразу спакувався і вже 20-го січня зранку був там. Зустрів знайомого на Майдані, і перші його слова були: «Не йдіть туди, там провокатори».
Я йому кажу: “Друже, я зараз побачив якісь активні дії нарешті. А то тут місяць стояли, пісні співали». І я пішов на Грушевського. Ну там, як і всі: бруківка, коктейлі.
Пам’ятаю момент у ніч з 20 на 21 січня. На “Груші” (вул. Грушевського) тоді мало хто залишився. І тут «Беркут» пішов вперед, всі почали відбігати до Українського дому.
Ми бігли останніми, невеликою групою. І раптом, в якийсь момент, ми з хлопцями зупиняємось, не змовляючись, підбираємо паркан, який валявся на землі, і тупо починаємо бігти на «Беркут». Ми думали, що нас лише кільканадцять людей, але раптом почули позаду себе гучний рев. Озираємось і бачимо, як всі люди, що були там, теж біжать вперед слідом за нами. Беркутівці почали тікати.
Тоді на Грушевського вони вперше почали стріляти. Я чув свист куль над головою, ми бачили вм’ятини. Згодом виявилось, що вони стріляли набоями для зупинки авто, кидали світлошумові гранати, які недалеко від мене вибухали. Коли почали звучати постріли, одразу змінилися відчуття: з’явився адреналін. Але переважала рішучість, і вона вже не давала підкрастися страху. Звісно, в момент, коли думаєш, що тебе можуть вбити, стає страшно, але коли зосереджуєшся на тому, що треба робити, страх відступає.
В кінці січня я поїхав додому. Повернувся 20 лютого ввечері, коли вже все закінчилось.
На мою думку, Майдан був, справді, Революцією, яка продовжується надалі. У мене завжди було бачення, що це саме національна революція, яка тягне за собою всі інші зміни: соціальні, економічні, будь-які. Це тривалий процес докорінних змін.
Чому Майдан називається Революцією Гідності? Бо все це стосується і людської, і національної гідності. На той час ми були принижені, в нас була проросійська влада, яка так чи інакше привела б Україну під владу росії. Тому для мене ці події були пробудженням нації. Майдан показав, що ми вільна, незалежна, самодостатня держава, і це ключове.
Чи Майдан вплинув на твоє рішення піти добровольцем на війну?
Частково. Першими добровольцями, які просто з Майдану вирушили у квітні на фронт, були якраз хлопці з нашої Сотні.
Нас не стримувало те, що майже ніхто не мав попереднього військового досвіду. Навпаки хотілося їхати. Було якесь піднесення. Ми заїхали на початку червня, прибилися до військових, які стояли на блокпосту при в’їзді до Слов’янська. Вони дали нам деяку зброю – один автомат на дві людини, бо ми ж їхали без зброї. Одиниці з нас мали якусь свою зареєстровану. Ми походили, попросили гранати. В кого язик був підвішений, то більше отримував. Це була така собі «бандерівщина». Хлопці з лісу.
Слов’янськ тоді був окупований. Були невеликі обстріли, ми заходили кілька разів в умовно сірі зони. Ходили на різні спостереження. Ми називали їх секретами, спостерігали, щоб з тилу не зайшли чи з флангів. Досвід здобували на місці: як зброєю користуватися, як із міномета стріляти. Були ми там до звільнення Слов’янська.
Потім ти повернувся додому, закінчив навчання і у 2015 році вирішив знову долучитися до війська. Чому ти пішов саме у підрозділ «Аратта»?
Вони були близькими мені за цінностями і за духом. Я розглядав різні добровольчі батальйони – «Донбас», «Айдар». Але якось побачив по телевізору, як виступав «Червень» – Андрій Гергерт. Мені сподобалось те, що я почув, і я подумав: «мені з цим хлопцем по дорозі». Потім мені подзвонив капелан нашого батальйону, отець Михайло і порадив долучитися до ДУК «Правого Сектору», бо там правильні і ціннісні люди. І так я потрапив у «Аратту».
На фронт ми виїхали лише пізньої осені 2015-го, у Пищевик, знову зайшли у Водяне. Фактично їздили на свій ризик, долаючи різні перешкоди, бо були, зокрема, і такі люди, які вважали, що нас там не повинно було бути. Тож ми самі шукали контакти командирів підрозділів, щоби долучитися до них.
Спершу дислокувалися у Водяному. Село на той час не було повністю під нашим контролем, москалі пробували лізти. Треба було стежити, зачищати, ходити у розвідку.
А вже в лютому 2016-го ми зайшли у Широкіне, зачистили село, окопалися на краю і тримали позиції. Вороги постійно підлазили зі сторони Новоазовської траси, але нам вдалося просунутися і витіснити їх поступово за село.
Виконували звичні бойові завдання піхотинця, робили все необхідне. Ротації тривали до місяця часу. Андрій Гергерт вже тоді озвучував ідеї, що можна запускати безпілотники по території росії. Він хотів купити великий крилатий безпілотник і реально бомбити ворожі об’єкти.
В нього було стратегічне бачення, цікаві ідеї, був присутній розмах. Наприклад, задовго до повномасштабних бойових дій в нас у підрозділі вже працювала аеророзвідка, яка була однією з кращих в нашому секторі. Він бачив ідею, і намагався втілили її в життя. Шкода, що в нас не було засобів для їхнього втілення…
На той час наша армія була ще доволі постсовєтською, а добровольчі підрозділи відрізнялися відповідальністю, ініціативою та ідейністю. Там були такі “позитивно відбиті” люди, готові піти і зробити те, що інші не могли.
Ми могли себе не стримувати, і в цьому була перевага добровольців. Ми були активними, шукали шляхи, проявляли ініціативу, хотіли звільняти українську землю. Хоча, звичайно, в ЗСУ теж було багато таких ідейних воїнів.
Добровольці часто «запалювали» військовослужбовців з регулярних частин, які були поблизу, спонукали їх зовсім по-іншому дивитись на речі.
Це ідея, і вона – заразна. Бо коли ти бачиш поруч із собою приклад, коли хтось сам викликається, сам іде, робить, не уникає і не боїться, це дає поштовх.
Я повернувся додому в 2017-му, отримавши завдання від комбата формувати у Львові територіальні підрозділи і набирати добровольців, організовувати резерв. Це називалось територіальна оборона УДА.
Ми півроку намагались це робити, проводили вишколи та різні заходи для учнів та молоді. На жаль, в мене не дуже пішла ця справа. Я продовжив займатися громадською активністю, пішов знову навчатися, отримав другу вищу освіту за фахом “психологія”.
Спостерігаючи, як росія стягує сили до українського кордону, ти розумів, що вторгнення неминуче. Готувався повернутися до війська при потребі?
Так, ми готувались. З побратимами по батальйону ми знали, що з початком бойових дій рушатимемо на фронт. Були постійні зустрічі, збори, обговорення, що і як робитимемо. В багатьох з нас була зареєстрована особиста зброя.
Ми знали, що буде опір. Що Збройні сили України і добровольці будуть боротися. А потім, звісно, потішили звичайні громадяни, які пішли до війська.
Як ти думаєш, завдяки чому ми встояли у 2022-му році? Без підтримки зовні, яку ми маємо зараз, без артилерії, авіації тощо. Завдяки чому вдалося тоді не просто встояти, а ще й звільнити велику територію і зупинити ворога?
Я допускав, що можливі бої в Києві. І доведеться битися за столицю. Але, на щастя, в Київ вони так і не зайшли.
Мене вразив опір самих громадян. Не було сумніву в тому, що Збройні сили, всі силові структури і, звісно, ми – добровольці – будемо боротися гідно, з честю. Але коли я побачив відео, як їде бусик, відкриваються дверцята, і в російську техніку летить коктейль Молотова, то зрозумів, що їм тут – кінець. Коли побачив, що якийсь вуйко на тракторі тягне танк, я зрозумів, що нічого в них не вийде. На Київщині ми зустріли місцевого 15-річного хлопця, який розказував нам про пересування москалів, знімав їхні розтяжки в лісі.
Ти не всидів тут у Львові, а одразу помчав на Київ…
Нам сказали розгорнутись і чекати вказівок на місці. Але я, дивлячись на те, що відбувається на Київщині, думав, що повинен бути там, що ми в жодному разі не маємо втратити Київ. Тож ми поїхали з кількома побратимами, і вже 1 березня були на бойових завданнях на Броварському напрямку в складі батальйону «Свобода». Зараз він входить до Національної гвардії України як бригада «Рубіж».
Безпосередніх боїв з ворогом в нас тоді не було. Були обстріли, виходи, розвідка, спроби засад. Наприкінці бойових дій на Київщині ми потрапили в Ірпінь. Там вже був певний вогневий контакт, хоч і з не надто близької відстані. Дуже сильно працювала їхня артилерія, прикриваючи їхній відхід.
Ми заходили в Гостомель з Ірпеня. Нашим командиром був Сергій Жержевський «Жорж» – Герой України. На жаль, потім він загинув. Там ми затримали окремих людей, які очевидно працювали на агресора. Передали їх СБУ.
Далі батальйон «Свобода» вирішив піти в Національну гвардію. Їх мали вивести на комплектування, потім на полігон. Я хотів воювати.
Ми з побратимом на псевдо «Сахара» на той час спілкувались з деякими вояками з «Карпатської Січі», вони якраз обороняли Вірнопілля під Ізюмом. Ми з ними зв’язалися і сказали, що готові їхати. В той же день мені подзвонив командир батальйону Олег Куцин «Кум» і сказав, що їм потрібні люди, які зможуть ходити в розвідку. Якраз приїхав ще один мій побратим з «Аратти» Вадим Хлівчук “Одіссей”. І ми троє вирушили на Вірнопілля.
19 квітня ми приїхали на місце. Там повним ходом точилися бої. Ходили у розвідку в сіру зону, дивились, де хлопці можуть безпечно працювати. Потім все переросло в більш позиційну війну. Ворог стягнув масу живої сили і пробував штурмувати село. Було кілька штурмів, які ми відбили, хоча в один момент здавалось, що вони “відрізають” і оточують нас. Під час одного зі штурмів, коли ми відбили атаку, кацапи перекинули своїх поранених на беху і відступили. Іншу “беху” нам вдалось захопити. Це зробили Василь Яремко «Ярий» (Герой України), «Одіссей» і «Гуцул». Вони поповзли, і затрофеїли кацапське авто.
Мені здається, що тоді все значною мірою трималося на силі духу. Я пам’ятаю хлопців, які були поруч, багато з них вже загинули, на жаль. Це були прості хлопці, з міст і сіл, які у потрібний момент взяли зброю і стали на захист своєї держави.
Тоді ми перейшли до 93-ї бригади і ввійшли в склад ЗСУ як 49-й окремий стрілецький батальйон.
Ви знали, що готується контрнаступ на Харківщині, чи це була несподіванка?
Ми мали певну інформацію про можливий контрнаступ напередодні, що спробуємо просунутися вперед, але ми не очікували, що настільки. Росіяни неочікувано почали тікати, коли наші десантно-штурмові війська на півночі розрізали їхню оборону. Ми підтискали із півдня, і вони просто почали відходити самі, щоб не потрапити в оточення.
Ми просунулись вперед, від Вірнопілля в бік Малої Комишувахи. Спершу зайняли одну посадку, потім іншу. Звільнили сусіднє село Дмитрівка.
На початку вересня командир роти сказав, що ми маємо бути готовими виступати одразу після команди. І, зрештою, так і вийшло. Ми підготувались, зібрали речі і рушили вперед.
Підрозділ Андрія готується вирушати після наказу про початок контрнаступу на Харківщині. Фото Андрія Лібича
Зайшли в сусіднє село Малу Комишуваху. Там вже росіян не було, лише безліч покинутих танків. Вони просто втекли. Ми позбирали трофеї. Я відчував, що на цьому ми не зупинимось. І тут команда: «Рухаємось вперед. На Ізюм!»
Якогось особливо спротиву росіян там теж не було, наші стріляли їм услід. Загалом вдалось їх швидко вибити і захопили в полон кілька москалів, які не встигли відступити. З більш жорстким опором ворога ми зіткнулися вже ближче до Лиману.
Де саме і коли ти отримав поранення?
Після звільнення Ізюму. Ми там все зачистили, назбирали повно трофейної техніки. Далі був наступ наших військ на Лиман. Просувались північніше через Рубці, Коровій Яр, Рідкодуб, Нове, Іванівку. Росіяни весь час відступали. Ми отримали завдання звільнити село Терни.
Рушили на Терни зі сходу, через звільнену раніше Ямполівку. Півсела пройшли без опору, на спротив натрапили вже в центрі. Потрібно було розблокувати дамбу на околиці, і ми намагалися просунутися туди. Але там була відкрита місцевість, яка прострілювалась кулеметником, тож ми мусили відступити. Вернулись в центр, підтягнулась наша друга сотня на підсилення, третя наступала через дамбу.
Спільними зусиллями ми таки звільнили село. І там, в центрі Тернів, я й отримав кульове поранення тазу. Мій побратим Василь на псевдо «Француз» відтягнув мене, разом з іншими хлопцями надав першу медичну допомогу. Він все робив дуже правильно, був добре підготовлений. Хлопці вибили якісь двері, поклали мене на них і почали евакуйовувати. Весь цей час я був при свідомості, мене дуже підтримував інший побратим – Олег на псевдо «Фенікс». На жаль, він загинув пізніше, як і Василь.
Мене передали евакуаційній групі, завезли у стабпункт, де провели першу операцію. Потім мене відвезли в госпіталь, де знову оперували. І далі вже був шлях по госпіталях з Харкова на Київ, з Києва на Львів.
Коли ти зміг стати на ноги?
В кінці грудня 2022 почав пробувати ходити, хоч мені казали, що я ще три місяці не зможу ставати на ноги. Я хотів повернутись у підрозділ, продовжити свою справу. Тож почав змушувати себе вставати, займався з фізіотерапевтом, сам ходив у зал. Завдяки цим заняттям і допомозі фахівців я досить швидко почав ходити та присідати.
Наслідки поранення досі відчуваються, передусім неврологічні. Можу пройти велику відстань, але є інші внутрішні проблеми, які зовні непомітні, але даються взнаки. Мене мали звільняти з війська, я проходив ВЛК, але я відмовився.
Повернувся влітку 2023-го, сидів на КСП роти, моніторив поле бойових дій, коригував, підтримував радіозв’язок тощо. Але лікарі таки мали рацію, коли говорили, що так скоро все не відновиться. Через півтора місяці мені довелось знову лягти в лікарню, і на ВЛК мене визнали непридатним.
Я повернувся в підрозділ, чекав на звільнення. 7 жовтня в Торському, коли вже їхав в штаб підписувати документи, прилетіла авіабомба… Я отримав поранення кисті руки. Останній подаруночок, так би мовити.
Більше року ти пропрацював психологом в Центрі допомоги учасникам бойових дій, де, зокрема, допомагав побратимам, які повертаються з війни. Які головні проблеми ти б міг виокремити, з якими стикаються ветерани?
Часто це нерозуміння оточуючих, навіть в сім’ї. Людині буває важко спілкуватися з навколишніми.
Це певна зміна системи цінностей, тому що для військових важливі вже вищі поняття. Ветерани відчувають, що вони – учасники бойових дій, що вони воювали за Батьківщину, зробили щось важливе у житті. І коли вони бачать, як люди дещо приземлено дивляться на життя, то відчувають розчарування.
Приходили хлопці, які кажуть: “Я вдома не маю з ким поговорити. В мене залишилися тільки друзі зі служби, з якими ми воювали разом”.
А чому так тяжко говорити з членами родини? Особливо, якщо сім’я тебе любить і підтримує? Це страх, що вони не зрозуміють, бо вони не пережили те саме?
Напевно, бувають певні очікування, які не справджуються. Сім’я, дружина можуть очікувати, що приїде такий самий чоловік, який поїхав на війну. А він приїхав і виявляється, що він по-іншому поводиться, він більш закритий, інакше спілкується. Чи навпаки може бути більш роздратований. Часто буває важко прийняти ці зміни. На це потрібен час, певні кроки назустріч, як з одного, так і з іншого боку. Бо вони теж тут жили якесь своє життя, поки він воював.
Якщо підсумувати, то більшість проблем, з якими до мене зверталися ветерани чи військовослужбовці, були пов’язані з нерозумінням суспільства. Це якісь певні речі, які вони чують, бачать, якась поведінка чи висловлювання, які дратують.
Я особисто теж постійно реагую на це. Бували конфлікти, коли я чув, що в сторону військовослужбовця чи ТЦК хтось дозволяв собі сказати щось образливе чи хамське. Неодноразово доводилось реагувати на подібні висловлювання та дописи в фейсбуці. Я не можу пройти повз. І більшість ветеранів теж не можуть.
Чи, на твою думку, у Львові достатньо роблять для допомоги ветеранам та їхньої інтеграції після повернення з війни?
Якісь соціальні речі, послуги, то так, зокрема у Центрі ветеранів, де я працював. Знаю людей, які там працюють. Якщо це чоловіки, то вони брали участь у війні, якщо жінки, то теж, або військові, або ж це дружини, сестри, родичі. Психологи там працюють з ветеранами ще з 2014-го року, і вони дійсно переймаються тим, що роблять. Відкриваються нові відділення в кожному районі, щоб не треба було далеко їхати. Тобто соціальні ініціативи є, а от щодо суспільного розуміння і сприйняття, то тут слабенько.
Мені здається, що основна проблема тут — це загалом невисокий рівень свідомості суспільства. Звісно, за останні 12 років, ситуація змінилась на краще. В 2014-2015-х роках нам доводилось значно частіше реагувати. Бо і пісні російські звучали на вулицях, і далі лишалися школи з російською мовою навчання, які потім нарешті перейшли на українську. Але все ще є дуже багато проблем. Ось навіть та історія з пандусом для ветерана з ампутаціями, який заважав сусідам, бо їм незручно там було проносити щось…
Як ти бачиш роль ветеранів в майбутній побудові України і сьогоденні? Що це має бути? Громадська активність, участь в політиці, в місцевому самоврядуванні?
Думаю, що ветерани будуть присутніми і матимуть вплив у всіх сферах життя. По-перше, їх буде багато. Ми недавно говорили з товаришем хорватом, одним з керівників програми реабілітації, в якій я брав участь. Він аналізував досвід Хорватії. Там населення 4,5 млн, з них приблизно пів мільйона ветеранів. Можна уявити, скільки пішло воювати.
В нас зараз немає точної цифри, скільки є ветеранів. Останнє, що я чув, це десь близько півтора мільйона. І ця цифра зростатиме, оскільки очевидно, що війна не завершується. А якщо порахувати ще членів сімей, то загалом в суспільстві це буде значна частка населення. Тож ветерани, таким чином, стануть серйозною силою суспільства. Вони мали б бути провідниками змін у багатьох сферах, у політиці, громадській діяльності і т.д.
Чи мають право йти у політику і на посади, наприклад у місцевій владі люди, які не служили у війську?
Не обов’язково, хоч мені, мабуть, це б імпонувало. Загалом мені подобається система як в Ізраїлі, де кожен чоловік має мати досвід військової служби. Але ж ми розуміємо, що не всі з різних причин, в тому числі й об’єктивних, можуть служити. Тому я не думаю, що цивільним без досвіду участі у війні можна заборонити йти в органи влади чи місцевого самоврядування, адже цивільний може мати більш ясні думки, ніж багато хто з ветеранів. Серед ветеранів теж є різні люди. Багатьом нецікаво займатися громадським чи політичним життям. Тобто він собі житиме своє життя. А якщо в людини є ідея, це все змінює.
На завершення хочу запитати тебе як історика. Як ти бачиш подальший розвиток подій на фронті в 2026-му році?
В чому я впевнений, то це в тому, що війна не зупиниться, ніякі переговори не мають шансів. І це насправді в певному сенсі позитивний прогноз. Бо ми не здамося. Будемо далі шукати шляхи та ідеї, щоб боротися. Щоб перемагати, а не здаватися.
Для мене є наскрізний сенс, який проходить через всі ці події. Це ідея. Для мене росія завжди була ворогом. Я націоналіст, в мене є ідея і це найбільше, що дає мені силу і допомагає.
Україна, насправді, ніколи не була такою сильною, як зараз. Вона сильно розвивається технологічно. Це і повітряні, і наземні дрони. В нас вже і балістичні ракети запускають. Готуються ракети більшої дальності. Зараз на 200 км, в проекті на 700 км. Тому насправді я бачу більше позитиву.
Ворог намагається посіяти ворожнечу всередині, роз’єднати нас, тому ставить на антимобілізаційну гру, створює ворогів з армії, з людей, які займаються мобілізаційними заходами. А ці заходи необхідні. Коли людей, які самі не стали на облік, самі не з’явились на повістку, порушили вимогу закону, зупиняють, а вони починають опиратися, то зрозуміло, що їх тоді силою мусять доставляти.
Ми будемо ставати ще міцнішими. Розумію, що не зможемо зараз звільнити всю нашу територію. Дехто думає, що Крим звільнити нереально, а я кажу, що це можливо. Це не означає, що ми зразу підемо, як у Харківський контрнаступ. Але поступово, поетапно це можливо.
Для цього треба розуміти, що потрібно буде воювати. Треба готуватись, вчитися, проходити БЗВП, і бути готовим долучитись до війська. Не ховатись, не тікати за кордон.
Якби я був на місці молоді у віці 18-24 років, я би пішов на контракт. Держава створює можливості, дає реально хороше матеріальне забезпечення. Ти можеш йти і робити для Батьківщини великі речі. Звісно, є ризики. Це війна. Але я пригадую своє відчуття, коли був на війні. Відчуття того, що ти робиш для своєї держави, воно тебе підносить. І тобі ніколи не буде соромно, що ти не стояв осторонь. Тут, в тилу, так бракує цього відчуття…
Розмовляла Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові
Фото надав Андрій Лібич
