Вже за лічені години військовослужбовець 21 полку безпілотних систем «Kraken» Лука Карпюк представлятиме Третій армійський корпус ЗСУ та Україну на ультрамарафоні SwissPeaks Ultra Trail у швейцарських Альпах. Лука планує подолати майже 400 кілометрів гонки у горах за 4,5 дні. Загальний набір висоти на дистанції становить 28 тисяч метрів. До цього лише двоє українців фінішували саме цю дистанцію на одній із найбільш відомих трейлових гонок світу. В інтерв’ю для “Ветеран Медіа” він розповів про те, з чого все почалося, що для нього означають служба та спорт, і яку місію він закладає у ці змагання.
Лука, більшість вас знають як власника кав’ярні Brewggen, що на вулиці Галицькій,20. Нагадайте, ви започаткували власну справу у 2021-му році?
Упродовж останніх років я працюю саме у сфері кафе та кав’ярень. Ще до пандемії ми з партнерами мали кілька закладів, але карантин, звісно, вніс свої корективи. Фактично з 2021 року я більше зосередився саме на форматі кав’ярень і відтоді з перемінним успіхом займаюся цією справою.
Любов до спорту у вас з дитинства? Це хобі чи частина вже вашого життя?
Тут, насправді, треба подякувати моїй мамі, яка змалечку пропонувала мені різні можливості для спортивного розвитку, а я завжди на це відгукувався.
Тому приблизно з п’яти років я веду активний спосіб життя. У різний час це були теніс, народні танці, плавання, дзюдо — чимось займався паралельно, щось пробував по черзі.
Потім почалася старша школа, університет, і я трохи відійшов від спорту. Але згодом вчасно взявся за голову й подумав: якщо хочеш бути сильним, добре виглядати, бути успішним і подобатися самому собі, то над цим потрібно працювати. Тому я повернувся до занять спортом, але вже зосередився на бігу.
Спочатку бігав переважно шосе, брав участь у шосейних забігах, півмарафонах і марафонах. Зокрема, тренувався у біговому клубі RUN21. А потім випадково спробував гірський, трейловий біг — і просто закохався в нього.
Є такий англійський термін — «sport-addicted», тобто схибленість на спорті. І, власне, у цьому напрямку вона в мене проявилася особливо сильно — я вже просто не зміг це залишити.
Яким був перший досвід?
Було важко і боляче. Тоді я ще не до кінця розумів, що таке біг у горах, не мав належної підготовки й відповідного екіпірування. Просто бігав, тренувався і одного дня подумав: «А давай спробуємо побігти в гори». А це, виявилося, зовсім не просто.
Пам’ятаю момент, коли посеред підйому на гору я просто сів і не міг поворухнутися. Усі м’язи спазмувалися, і я думав тільки про одне: «Як мені звідси вибратися?»
Втім, роки тренувань дали своє. Раніше мені часто бракувало дисципліни, але все змінилося, коли я пішов у військо. Здавалося б, можливостей стало менше, часу менше, та й бажання. Коли повертаєшся із завдання, хочеться просто помитися і поспати, і здається, що для спорту взагалі не залишається місця.
Але саме в армії я найбільше відчув, що таке мотивація і дисципліна. І саме тут уперше почав тренуватися безперервно, цілий рік.
Кожного дня?
Стараюся тренуватися шість днів на тиждень. Звичайно, бувають різні обставини. Я продовжую службу в 21-му окремому полку безпілотних систем Третього армійського корпусу, на посаді головного сержанта роти.
Відповідно, намагаюся в усьому подавати приклад нашим бійцям. Ми тренуємося разом — це і спортивні, і професійні військові, і різні фахові тренування. Також я їжджу з хлопцями на бойову роботу. Тому не завжди вдається чітко дотримуватися власного тренувального графіка. Але служба, звичайно, завжди залишається в пріоритеті.
Зазвичай спортсмени, які готуються до таких змагань, виїжджають на тренувальні сесії, збори та спеціальні кемпи. Хоча б кілька разів за сезон вони намагаються потрапити в гори, щоб організм і м’язи адаптувалися до такого рельєфу.
Я дуже вдячний командуванню і особливо своєму командиру за те, що спортивний напрям активно підтримується та розвивається в полку й корпусі. Близько 60–70% нашого особового складу займаються бойовими мистецтвами, кросфітом, тренуються в залі або плавають.
Фактично я завжди міг отримати дозвіл і на кілька днів поїхати в гори. Звичайно, мені хотілося б частіше там бувати, більше часу проводити у своїй кав’ярні, бачити команду та своїх працівників. Але я намагаюся ніколи не забувати про свій обов’язок і службу. Для мене це питання внутрішньої самосвідомості — я чітко розумію, що зараз у пріоритеті саме служба.
Тож цього разу довелося готуватися без гір. І це стало хорошим викликом — і для мене, і для мого тренера Олексія Прокопенка, одного з найвідоміших ультрабігунів України. Він багато робить для підтримки ветеранів та розвитку адаптивного спорту, зокрема працює з хлопцями після важких поранень і перенесених ампутацій. І вони показують феноменальні результати.
Тож за весь сезон я лише один раз виїжджав у гори — на змагання «Карпатія Трейл 2026». Це 100-кілометрова гонка в українських Карпатах, на Боржаві. Ще встиг взяти участь у шосейних перегонах у Харкові — це був забіг на 10 кілометрів.
Але основний фокус, звичайно, на Альпах. Для мене це головна дистанція сезону.
Розкажіть трохи більше про SwissPeaks Ultra Trail. Це буде 400 кілометрів за 4 дні?
Об’єктивно дистанція становить 397 кілометрів, але ми ж розуміємо, що ідеально пробігти весь маршрут по прямій ніколи не вдається. Думаю, у підсумку накрутимо понад 400 кілометрів. Загальний набір висоти — близько 28 тисяч метрів. І все це потрібно подолати за 160-170 годин.
Звичайно, хочеться фінішувати швидше. Лідери та переможці зазвичай долають дистанцію приблизно за чотири доби. Якщо вдасться вкластися у 110 годин, для мене це буде справді дуже хороший результат.
Треба враховувати, що це змагання, і фактично ти маєш рухатися майже безперервно. У середньому на сон залишається від однієї до трьох годин на добу.
Для мене це буде перший подібний досвід. Найбільша дистанція, яку я долав раніше, — 100 миль. Звісно, 100 миль бігти значно простіше: ти просто рухаєшся близько 30 годин, а потім ідеш спати.
Ви показали фото свого спорядження: воно вражає. Розкажіть, як збиралися, що потрібно брати у дорогу, якщо йдеш на 4 доби у гори?
Важливо розуміти, що гори потрібно поважати. Я дуже негативно ставлюся до того, коли люди непідготовленими йдуть у гори або легковажать. Гори такого ставлення можуть не пробачити, особливо коли йдеться про серйозні дистанції.
Велика перевага екіпірування для гірського ультрабігу в тому, що все воно максимально легке. Але водночас його ультрабагато.
Якщо коротко описати, що я беру із собою, то це п’ять пар взуття — три змагальні та дві тренувальні. Організатори також надають список обов’язкового спорядження, яке постійно має бути при тобі. Воно розраховане на різні погодні умови — від сильної спеки до зливи, граду чи сильного вітру. Це певні елементи одягу, які допомагають захиститися від негоди, а також вода, запас харчування та інші необхідні речі.
Але найважливіше в цій історії — розуміти, що ти перебуваєш посеред гір, і мати навички, які дозволять тобі певний час безпечно перебувати у високогір’ї.
По суті, йдеться про велику кількість технологічного одягу: мембранні штани, куртки, багато футболок. Під час таких змагань ти неодноразово переодягаєшся просто заради власного комфорту. Бо після кількох годин бігу вгору ти буквально перетворюєшся на такий собі біблійний «соляний стовп».
Тому можливість змінити одяг — це не просто питання комфорту. Це ще й допомагає морально: коли ти можеш перевдягнутися у щось сухе й свіже, почуваєшся значно краще і фізично, і психологічно.
Якщо повернутися до теми служби: як ви опинилися у війську, за що відповідаєте у полку?
Насправді я завжди підкреслюю, що маю такий, знаєте, певний сум через те, що не з перших днів війни був у війську. Водночас ще у 2022 році я активно долучався до різних процесів. Буквально в перший тиждень у Львові почали формуватися ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред). Тоді це була доволі популярна історія. Ми збиралися, щоб захищати Львів, хоча особливого розуміння, що буде далі, куди і як усе розвиватиметься, ще не було.
Нас вивозили на полігони, де ми тренувалися, проходили навчання. Мене тоді знайомий запитав, чи готовий я записатися. Я погодився. У перші тижні активних бойових дій ми також їздили на полігони.
Протягом весни 2022 року було дуже багато навчань, але згодом ця історія з ДФТГ вичерпалася, тому я зосередився на фінансовій підтримці війська за рахунок власного бізнесу. Працювала кав’ярня. Ми старалися великий відсоток віддавати на ті чи інші потреби війська. Потім я вирішив зробити її більш осмисленою і допомагати конкретно одному підрозділу. Так ми почали працювати з першим механізованим батальйоном 3-ї штурмової бригади.
У 2022–2023 роках у Львові відкрився рекрутинговий центр 3-ї штурмової. На той момент у мене там уже служило кілька хороших друзів. Я познайомився з хлопцями з рекрутингового центру, вони часто приходили до нас, ми багато спілкувалися. І десь наприкінці 2023 року я почав чітко розуміти для себе одну річ: якщо я не піду до них служити, то, мабуть, сам собі цього не пробачу. Для мене це стало якимось визначальним рішенням щодо власного майбутнього. Мені було важливо уявити себе через кілька років і знати, що я можу чесно подивитися на себе в дзеркало й відповісти самому собі: я зробив те, що мав зробити.
Мені не потрібно, щоб мене хтось героїзував, хвалив чи казав, який я молодець. Я взагалі так на це не дивлюся. Мені важливо мати відповідь перед самим собою і не відчувати сорому за свій вибір.
І якщо Бог колись дасть мені дітей, я хочу, щоб вони, коли в школі вивчатимуть новітню історію України, зокрема російсько-українську війну, знали, як усе відбувалося насправді. І коли моя дитина одного дня прийде додому й запитає: «Тату, а що ти робив, коли була війна?», я не хочу відповідати, що просто сидів десь у Польщі чи займався збором коштів.
Так, я робив великі збори, займався волонтерством і намагався бути корисним. Але в якийсь момент зрозумів: це можуть робити й без мене. У нас є прекрасні, талановиті, молоді люди, які чудово з цим справляються. А мені потрібно було йти у військо.
Тому в грудні 2023 року, коли ми вже предметно спілкувалися з рекрутерами, я сказав: «Шукайте місце». Я чітко розумів, що хочу йти саме в 3-тю штурмову і вже на початку літа 2024 року приєднався до війська, підписав контракт і пішов проходити БЗВП (базову загальновійськову підготовку – ред.). А вже восени розпочалася моя служба безпосередньо у 3-й штурмовій.
Спочатку служив у медичному підрозділі. Ми працювали переважно на напрямках, де виконували бойові завдання. Пізніше, коли бригада отримала наказ формувати корпус у складі Сухопутних військ, ми, відповідно, отримали завдання сформувати окремий медичний батальйон і успішно його сформували. Та в певний момент я зрозумів, що мені все-таки не вистачає більшої залученості до роботи – безпосередньо ближче до активних бойових дій. Тому я перевівся до іншого підрозділу корпусу. Зараз це 21-й окремий полк безпілотних систем «Кракен». Він фактично сформований на базі протитанкового підрозділу, частково — з його військовослужбовців, а також із вихідців із «Кракена», який раніше був у складі ГУР.
Зараз продовжую службу там. Ми спеціалізуємося на ураженні цілей на великій відстані: знаходимо важливі цілі в глибокому тилу противника і успішно їх знищуємо.
Як вас відпускають в гори?
Це можливо лише через офіційну відпустку, оскільки йдеться про виїзд за кордон. І ось так я її проводжу (усміхається).
Але я не шкодую. Впевнений, що отримаю масу емоцій та вражень. Звичайно, це не схоже на класичний відпочинок, але для мене, чесно, це чистий кайф. Ось так і запишіть (усміхається).
Що ці змагання означають для вас особисто? Яку місію ви і них вкладаєте?
Насправді для мене цей старт наповнений багатьма сенсами. Біг – це частина мого життя, і ось я маю можливість взяти участь у цій гонці і, що дуже важливо, показати силу українських військовослужбовців. Для мене велика честь, що я представляю на цих змаганнях Третій армійський корпус.
Тому що великий шлях, який спочатку пройшла 3-тя штурмова бригада, а зараз проходить корпус, — це великі й дуже кровопролитні кампанії та операції. І те, що ми продовжуємо тримати одну з найбільших смуг відповідальності, — усе це породжує величезне відчуття поваги, честі й захоплення. Відчуття приналежності до цієї родини, до цієї сім’ї, з одного боку, дуже приємне, а з іншого — воно ставить перед тобою певні вимоги. Ти сам для себе встановлюєш високу планку і хочеш їй відповідати.
Тому що навіть в умовах служби ми все одно знаходимо силу волі та дисципліни, щоб щодня виходити на спортивні майданчики, розвиватися, щоб ставати кращими та сильнішими.
І, власне, чим для мене є ці змагання? Це можливість вкотре показати, на що здатні наші побратими. Мені пощастило, слава Богу, мати можливість не просто взяти відпустку й поїхати кудись відпочивати, а використати її для участі в класних змаганнях.
У багатьох моїх побратимів через постійну залученість до бойової роботи такої можливості немає. Тому я сприймаю це як можливість бути на змаганнях не лише за себе, а й за тих хлопців, які зараз не можуть там бути.
На жаль, багатьох наших спортсменів і класних атлетів росіяни вбили. Багато хто отримав важкі поранення і вже не може виступати на тому рівні, на якому виступав раніше.
І це ще один важливий для мене момент: попри все, всупереч усьому і завдяки всьому, що відбувається, продовжувати — доки можу — свій власний шлях.
А якщо говорити ширше, то для мене це ще й можливість показувати світові, якою насправді є Україна, якими є її захисники і на що вони здатні.
Бо яким насправді є сучасний український військовий? Це молода, розвинена, спортивна людина, яка має свої інтереси в житті, чимось займається і захоплюється, з якою можна поговорити, від якої можна дізнатися щось нове.
І це дуже суперечить тим негативним явищам, які зараз активно поширюються в українському суспільстві, коли відбувається якесь просто біснування. Ми знаємо, що буквально днями загинув працівник ТЦК та СП, якого якийсь 25-річний покидьок просто вбив посеред вулиці.
Усі ці речі показують, що українське суспільство часом починає воювати не в той бік, поширюючи абсолютно дивні меседжі про те, ким насправді є українські військові. Звичайно, армія — це велика структура, як і будь-яка велика організація, де є дуже багато різних людей.
Але мені пощастило зустріти у війську безліч достойних та цікавих людей, на яких у багатьох питаннях варто рівнятися. І тому для мене дуже важливо нести в суспільство саме цей меседж: бути українським військовослужбовцем — це велика честь.
Мені хочеться показувати людям, що в армії — круто. Навіть зараз тут часом є більше можливостей, ніж у цивільному житті. У мене є безліч соціальних преференцій як в учасника бойових дій. І насправді я хочу, щоб люди трохи, скажу просто, «розчехлилися», зібрали себе докупи й повернулися до того стану, який був у нас в 2022 році, коли ми воювали у правильну сторону.
Ви якось написали в Instagram, що в нас, у принципі, немає іншого виходу, крім боротьби.
Абсолютно. Просто на що інакше сподіватися? Я не розумію, чого ми можемо очікувати. Це наш ворог, і він споконвічний. Вони завжди хотіли наші землі, наших людей, наші ресурси. Але найважливіше — вони протягом усього свого існування прагнули, щоб нас просто не існувало.
Достатньо прочитати будь-яку базову книжку з історії — і все стане зрозуміло. Це не якась пропаганда чи вигадка. Реально кожен етап існування московського князівства, царства, російської імперії, радянського союзу — рішення, закони, укази, циркуляри — значною мірою були спрямовані на те, щоб стерти все, що починається зі слова «Україна»: мову, територію, народ, націю, державу. Щоб цього просто ніколи не існувало.
І ми не можемо думати, що зараз можна просто перестати стріляти. Серйозно? І що буде далі?
Невже хтось справді думає, що якщо українські військовослужбовці зараз відійдуть умовно на якусь відстань — чи то Дніпро, Запоріжжя, Суми, Чернігів, Київщина, Одеса, Миколаїв, Херсон — усі ці території будуть у безпеці? Ніколи цього не буде. А далі що? Київ, Житомир, Волинь, Рівненщина. А далі — Львів. Тут немає місця для ілюзій, як і немає місця для бездіяльності.
Треба боротися. І ця боротьба, я вважаю, не лише за наше існування чи виживання. Вона ще й націєтворча.
Тобто в цій боротьбі та маса, якою ми були, умовно, 25–30 років, фактично формується в націю, яка має власну свідомість, самоідентифікацію, яка поважає, цінує та знає своє минуле, але водночас дивиться вперед і рухається у майбутнє.
Тому я бачу цей шлях тільки через боротьбу. Тому кожен, хто розповідає, що Україна якась не така, що тут немає чого робити, що тут немає життя, це просто дурниці. Не треба бути дурниками. Будьте розумними людьми, не повторюйте чужих дурних меседжів, майте свою голову на плечах і любіть Україну.
Розмовляла Христина Гоголь
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Як жити далі, коли весь світ посипався»: розмова із дружиною загиблого Героя Павлиною Воловецькою
