30 серпня, у Міжнародний день безвісти зниклих, у Львові знову говоритимуть про тих, хто досі не повернувся додому. О 14:00 біля пам’ятника Тарасу Шевченку Громадський рух «Звільнити всіх» проведе акцію-нагадування. Серед тих, хто долучиться, – Олена Зварич. Її чоловік Юрій зник безвісти 10 жовтня 2023 року під час бойового завдання на Запорізькому напрямку. Відтоді минуло понад тисячу днів. Але для Олени історія її чоловіка не закінчилася словом «зниклий». Вона продовжує його шукати.
Олена народилася на Волині, але вже багато років живе у Львові. Тут її родина – чоловік Юрій і двоє синів. Разом вони прожили 23 роки.
Про Юру Олена говорить так, ніби він зараз десь поруч. Каже, що її чоловік найкращий – добрий, чуйний, ніжний. Людина, яка ніколи не тримала зла і не підвищувала голосу.
Юрій науковець, написав дисертацію, хоча так і не встиг її захистити. Викладав у Львівському лісотехнічному університеті на кафедрі лісівництва. Дуже любив студентів і, за словами дружини, умів знайти підхід до кожного. А ще Юра – романтик і мрійник. Друзі жартували, що йому пасувало б працювати «вусатим нянем» у дитячому садочку.
«Він ніколи не кричав. Навіть коли діти були маленькі і розкидали речі, не сварився. Просив, допомагав. А якщо вони не слухали, кликав мене. І все – всі відразу починали складати. У цьому весь Юра. Він такий», – згадує Олена.
«Я знала, що він піде»
24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів українців. Але того ранку Олена помітила ще одну зміну – в очах свого чоловіка.
«Я добре знаю чоловіка і прочитала по його виразу обличчя, хоч він ще тоді нічого не казав. Розуміла, що всередині його щось відбувається і щось назріває», – розповідає вона.
Зазвичай подружжя все вирішувало разом. Юрій радився з дружиною, обговорював важливі речі. Але цього разу було інакше. У родині був ще один важливий фактор – один із синів має інвалідність. Тому рішення про те, чи йти на війну, було особливо складним. Олена просила чоловіка не йти, хоча розуміла: якщо він вирішив, то не зупиниться.
Згодом Юрія зупинила поліція і вручила повістку.
«Я ще тоді сказала: «Юра, ти розумієш, що можеш звідти не повернутися?», але він нічого не відповів. Своє рішення пояснював просто: хто, як не він? Чому він має сидіти вдома і чекати, якщо може піти захищати дружину та дітей», – далі розповідає жінка.
Юрій служив на різних напрямках, переважно на Запорізькому. У 2023 році став командиром взводу розвідки у 82-й окремій десантно-штурмовій Буковинській бригаді, яку ще називали «елітною», бо складалася з елітних підрозділів, зокрема, 80-тої і 24-ої бригад. У його підпорядкуванні було близько 35 військовослужбовців і навіть кілька старших сержантів. Про війну він майже не розповідав. Лише іноді казав, що дуже важко.
У квітні 2023-го Олена приїжджала до нього. Потім бачила чоловіка ще кілька разів. 6 липня після одного з обстрілів Львова Юрія відпустили додому.
Олена досі пам’ятає той день:
«Я нічого не знала, що це наша остання зустріч. На підвіконня прилетів голуб. Я сказала: «Дякую». І чомусь зрозуміла, що Юра приїде. Не знала тільки, що востаннє».
Сон, після якого зрозуміла, що щось сталося
8 жовтня 2023 року Олена поїхала до мами на Волинь. Того дня вона не могла додзвонитися до чоловіка. Згодом Юрій повідомив, що йде на завдання і кілька днів з ним може не бути зв’язку.
Він був командиром і не мав іти разом із групою. Але, за словами Олени, підлеглі відмовлялися виконувати завдання, тож Юрій вирішив іти сам.
«Він сказав, що буде без зв’язку три-чотири дні. Я якось ці дні трималася. Але коли вертаючись від батьківської хати забула вервичку, то ще більша душа була не на місці», – веде далі вона.
У ніч із 9 на 10 жовтня Юрій наснився дружині: чоловік стояв зовсім поруч, поголений, в тому числі голова.
«Я дуже чітко бачила його обличчя. Він був змучений, вистражданий. І в цей момент я зрозуміла, що щось сталося», – додає дружина.
10 та 11 жовтня Олена телефонувала всюди, куди могла: на гарячі лінії, командирам, знайомим чоловіка. Їй відповідали, що Юрій на завданні.
Дружина одного із сержантів, з яким служив Юра, порадила Олені звернутись у ТЦК. 12 жовтня вона туди прийшла і отримала сповіщення: «Юрій Зварич вважається зниклим безвісти на полі бою під час захисту суверенітету і територіальної цілісності України».
«Коли я це прочитала, земля пішла з-під ніг. Мене підняли, відкачали – і виставили», – згадує вона.
Почалося те, що Олена називає пеклом. Вона телефонувала, писала, шукала людей, які могли щось знати. Деякі військовослужбовці, які повернулися із того завдання, розповідали, що Юрію нібито наказали йти далі.
Спочатку кілька людей говорили, що він загинув. Але потім з’ясувалося, що разом із Юрієм був ще один військовий – Степан. 18 листопада Олена знайшла інформацію, що той перебуває у полоні. І тоді з’явилася інша версія. Якщо Степан живий і перебуває в полоні – можливо, живий і Юрій.
Саме з того часу, каже Олена, в її душі стало трохи спокійніше.
«Не було того відчуття, що він загинув. Переді мною уві сні було його живе, хоч дуже змучене обличчя. Я досі думаю, що він живий», – каже вона.
Боротьба за честь і гідність
Пошуки Юрія тривають досі. Олена регулярно звертається до різних інстанцій. Але за ці роки їй довелося боротися не лише за те, щоб знайти чоловіка. Вона почала боротися ще й за його добре ім’я.
У 2024 році жінка випадково з’ясувала, що Юрію після його зникнення оголосили сувору догану, через яку йому зменшили грошове забезпечення. Це жінку так само ошелешило, як повістка про зникнення.
«Тобто виходить, що замість нагород Юрію почали приходити догани. Можливо у нього і були певні невиконання, непорозуміння, стягнення, але ж не після його зникнення», – з подивом розповідає вона.
Олена не могла зрозуміти, як це можливо, якщо чоловік зник безвісти у жовтні 2023 року. Тож знову жінка почала звертатися до командування, Міністерства оборони, Генерального штабу, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, ДБР. Водночас шукала адвоката, та ніхто не хотів за це братися. За словами Олени, спочатку їй відповідали, що справа не варта уваги і навряд чи хтось нею займатиметься.
Жінка не зупинилася і зрештою адвокатські запити у січні 2025 року дали відповідь: догану Юрію нібито оголосили ще до того, як він пішов на останнє завдання.
Олена знову почала шукати людей, які могли підтвердити, що описаної у документах ситуації не було. Знайшла другого військового, який також фігурував у наказі. Той розповів, що того дня був на завданні у Малій Токмачці і не міг бути на шикуванні, за неявку на яке йому також зняли частину виплат.
Жінка продовжила збирати свідчення і писати звернення. Цього року вона звернулася до офісу військового омбудсмена. За словами Олени, після перевірки з Юрія зняли одну з трьох доган та зобов’язали перерахувати кошти.
Для неї це стало важливою перемогою:
«Був би мій Юра, він би сказав: «Нащо воно тобі треба?» Але я таки доказала. І виявляється, що один у полі – це теж воїн».
«Боротьба тримає мене на цьому світі»
Юрію цього року виповнилося 50. Їхнім синам – 19 і 17. Понад тисячу днів Олена живе без відповіді на головне питання: де її чоловік? Каже, що її біль нікуди не зник, просто з гострого переріс у хронічний.
«У мене часто опускаються руки. Але боротьба тримає на цьому світі», – каже вона.
Здолати і стерпіти все їй допомагають діти, друзі і люди, яких вона зустрічає на акціях на підтримку військовополонених та безвісти зниклих.
Не на всі Олена може прийти – у неї хвора мама. Але сама можливість бути серед інших родин для неї дуже важлива.
«Таких сімей, як наші, часто не розуміють. Щоб зрозуміти цей біль, треба це пережити. А я не бажаю такого нікому. На таких акціях ми всі спільні, зі спільним болем. Ми розуміємо одне одного без слів. Нас однаково болить», – пояснює вона.
Саме тому, каже Олена, мовчати не можна. Бо за кожним повідомленням про безвісти зниклого – конкретна людина: чоловік, батько, син, брат, друг. І родина, яка продовжує чекати.
«Якби мій чоловік зараз мене почув, я хотіла б просто помовчати. Тут слова зайві. Хотіла б побути біля нього, взяти за руку, пригорнутися – і все. Жодними словами це не передати», – додає Олена.
Поки вони не вдома – ми не маємо права на тишу
30 серпня, у Міжнародний день безвісти зниклих, у Львові знову говоритимуть про тих, хто досі не вдома. О 14:00 біля пам’ятника Тарасу Шевченку Громадський рух «Звільнити Всіх» проведе акцію-нагадування.
Люди зберуться, щоб нагадати про полонених і безвісти зниклих, про їхні родини, які щодня живуть у невідомості й очікуванні. Бо це не лише їхній біль. Це спільна відповідальність – не дати забути, не дати замовчати, не дозволити, щоб людські долі перетворилися на сухі цифри у зведеннях. Адже, за словами Олени та інших родин, які шукають своїх чоловіків, синів чи батьків, говорити про них потрібно доти, доки кожен не буде повернутий. Голосно, наполегливо, без пауз і без звикання.
Поки Юрій Зварич та тисячі інших українців не вдома, їхні родини продовжують чекати. Тож і кожен з нас не має права на тишу.
