До повномасштабного вторгнення Максим Грудкін працював у логістиці й писав художню прозу. Вранці 24 лютого 2022 року він перебував у Львові, а вже наступного дня намагався потрапити до війська. Після численних відмов Максим долучився до новоствореної 65-ї окремої механізованої бригади та наступні три роки провів у районі Оріхова на Запоріжжі. У 2023 році, готуючись до бойового завдання, він поспіхом дописав другий роман і передав рукопис товаришеві, на випадок, якщо не повернеться. А після переведення до Києва взявся за нову книжку: дослідження про Республіку Фіуме – одну з найбільш суперечливих і водночас маловідомих для українського читача сторінок європейської історії. Про початок повномаштабного вторгнення, службу на Запорізькому напрямку і літературу, яка допомагає завершувати незакінчене, Максим Грудкін розповів у інтерв’ю для журналістки «Ветеран Медіа».
«Гречка, тушонка – і треба думати, що робити далі»
Максим Грудкін родом із Краматорська Донецької області. До війська йти не планував. Працював у сфері логістики алкогольної продукції, писав художню прозу й уже встиг видати свій перший роман «Дзеркало душі Діогена». 24 лютого 2022 року Максим перебував у Львові у робочій поїздці. Близько п’ятої ранку йому зателефонували та повідомили, що почалося повномасштабне вторгнення. У той час, коли багато людей ще не розуміли масштабу подій, Максим діяв за алгоритмом, який пам’ятав із 2014 року. Тоді російська війна вже прийшла до його рідної Донеччини, і він бачив, як поводилися батьки: запасалися продуктами, знімали готівку, продумували маршрути евакуації та намагалися убезпечити близьких.
«Зібрав речі. Гречка, тушонка – усе необхідне. Для багатьох львів’ян початок війни був цілковитим шоком, вони не розуміли алгоритму дій. А я пам’ятав 2014 рік і те, що робили мої батьки», – пригадує Максим.
Його невелика львівська квартира майже одразу перетворилася на транзитний пункт для людей, які виїжджали зі сходу України. Площа помешкання становила близько 30 квадратних метрів, однак лише протягом першого місяця через нього пройшло приблизно 30 людей. Переважно це були друзі та знайомі Максима з Донецької й Харківської областей. Вони зупинялися на кілька днів, оговтувалися після дороги та вирішували, куди їхати далі.
«Квартира була оформлена на мене, я продовжував за неї платити. Але фактично вона вже стала хабом для переселенців. Хтось залишався на день, хтось на тиждень. Люди їхали далі, а на їхнє місце приїжджали наступні», – ділиться військовий.
Коли побут для тих, хто потребував прихистку, вдалося хоча б частково організувати, Максим вирушив до військкомату.
Десять днів у чергах, щоб потрапити до війська
Уперше до військкомату Максим прийшов 25 лютого. Йому відмовили. На початку вторгнення біля військкоматів стояли величезні черги. Насамперед до підрозділів намагалися направляти ветеранів АТО/ООС, тобто тих, хто вже мав бойовий досвід або тих, хто раніше проходив службу.
Максим строкової служби не мав. Свого часу він закінчив військову кафедру в Харкові, проте практичного армійського досвіду не отримав. Наступні десять днів він знову і знову приходив до військкомату, стояв у чергах і намагався переконати посадовців направити його хоча б до однієї з частин.
«У якийсь момент я вже не витримав. Прийшов до начальника Шевченківського військкомату у Львові й сказав: “Скільки можна стояти в цих чергах? Направте мене хоч кудись”. Бажано було на Донбас, тому що це мій регіон. Я відчував, що насамперед відповідаю саме за нього», – пригадує чоловік.
Після цієї розмови один із майорів почав возити Максима військовими частинами. Приблизно через місяць після початку повномасштабного вторгнення його зарахували до 65-ї окремої механізованої бригади.
«Я прибув у частину, яка, умовно кажучи, ще вчора була створена на папері. Тому пам’ятаю бригаду практично від самого початку. Ми разом проходили всі етапи її формування», – каже Максим.
Уже на початку літа бригада опинилася в районі Оріхова Запорізької області. Саме там минули наступні три роки життя Максима.
«Мені дали 13 патронів і сказали, що це багато»
Про початкову військову підготовку Максим згадує з іронією. Формально вона була, однак можливостей для повноцінного навчання бракувало.
«За місяць на полігоні мені видали 13 патронів. Можливо, 12 – зараз уже точно не пам’ятаю. І сказали, що це багато. Була ще обкатка танком, але танку не вистачило пального, і він застряг. Тоді траплялося чимало такого», – пригадує чоловік.
Максим говорить про цей період без образи, радше з певним фронтовим романтизмом. Особливо тепер, коли спілкується зі знайомими, які тільки починають службу й проходять значно системнішу базову загальновійськову підготовку. Вони розповідають про різні види зброї, техніку та практичні заняття. Максим слухає і думає про свої перші 13 патронів.
«Я не скаржуся. Навпаки, добре, що зараз люди мають кращу підготовку. Просто в нас такого не було. Нам фактично сказали: ось автомат, ось кілька патронів – робіть, що можете», – зізнається військовий.
За військовим званням Максим був офіцером. Спочатку обіймав посаду заступника командира роти, згодом перейшов на батальйонний рівень. Майже щороку його зона відповідальності збільшувалася. Формально він працював у структурі морально-психологічного забезпечення – тій, яку за старою термінологією часто називають «замполітами». Проте у 2022–2023 роках, пояснює Максим, назва посади мало впливала на те, хто виходив на позиції. Людей бракувало, тому бойові завдання виконували всі.
«Не було такого, що хтось ходить в окопи, а хтось – ні. На позиції виходили заступники з морально-психологічного забезпечення, командири рот і батальйонів. Один із наших комбатів загинув під час штурму. Усі, хто перебував у роті чи батальйоні, так чи інакше виконували бойові завдання», – каже чоловік.
Водночас Максим наголошує: досвід різних підрозділів може суттєво відрізнятися. Дехто з його побратимів розповідав, що майже не бачив офіцерів безпосередньо на позиціях. На його переконання, така дистанція руйнує довіру.
«Якщо офіцер ніколи не був в окопах, він не може просто відправляти туди людей і ставити їм завдання. Він сам не знає, що це таке. Як тоді сказати солдатові: “Іди, все буде добре”? Спочатку ти маєш пройти це сам», – акцентує Максим.
Сьогодні він чітко розділяє два поняття: «воювати» і «служити». Після переведення до Києва він продовжує службу, але вже не перебуває в умовах, у яких прожив попередні три роки.
Книга, яку треба було встигнути завершити
Писати Максим почав задовго до повномасштабного вторгнення. Свій перший роман – «Дзеркало душі Діогена» він створював близько трьох років. У 2020 році спочатку видав книжку власним коштом, а згодом вона вийшла у дніпровському видавництві «Ліра». Другий роман отримав назву «Сонцестояння», або «Мідсоммар» за шведською назвою свята літнього сонцестояння. Роботу над ним Максим розпочав ще в цивільному житті, але останні сторінки дописував уже на війні. У 2023 році на Запорізькому напрямку тривали контрнаступальні дії. Тоді Максиму повідомили, що він має очолити штурмовий взвод. Саме ця звістка змусила його якнайшвидше завершити рукопис.
«До кінця залишалося приблизно 15–20 сторінок. Я подумав, що буде дуже сумно: писав цю книгу в цивільному житті, майже закінчив, і можу назавжди залишитися в запорізькому полі. Тоді її ніхто не побачить», – пригадує військовий.
Максим дописав фінал і надіслав файл знайомому. Разом із рукописом переказав гроші та залишив інструкції: якщо перестане виходити на зв’язок, товариш мав самостійно передати книгу до видавництва. В останніх розділах роману, говорить автор, відчувається його тогочасний стан: апатія, виснаження та майже фізичне передчуття, що життя може завершитися.
«Мабуть, тоді я справді думав, що вже все. Тому військова, депресивна реальність увійшла в текст сама собою», – зізнається він.
За два тижні військовий повернувся із завдання. Його групі вдалося закріпитися та виконати поставлену роботу. Усі повернулися живими, загиблих серед них не було. Після повернення Максим написав до видавництва «Ліра». У 2023 році його друга художня книга побачила світ. Спочатку він хотів написати ще один роман, щоб три художні книжки утворили своєрідний триптих. Однак третього роману поки не сталося. Замість нього з’явилася Республіка Фіуме.
Від художньої прози до маловідомої європейської історії
Ідея нової книги виникла вже після переведення Максима до Києва. Під час однієї з розмов знайомі згадали естетику раннього італійського футуризму: черепи, ножі, штурмовиків-ардіті та історію міста Фіуме, яке сьогодні має назву Рієка й розташоване в Хорватії. Максим зрозумів, що більшість людей знають про цю історію лише набір екзотичних фактів. Хтось чув, що Фіуме називали «кокаїновою республікою». Хтось – що її мешканці викрадали кораблі, худобу й продовольство. Комусь траплялася історія про віслюка, якого посадили за стіл і жартома назвали італійським прем’єр-міністром. За цими анекдотами губився історичний контекст.
«Мені не подобається, що ми постійно намагаємося спрощувати історію. Нам потрібна одна коротка відповідь, один зручний ярлик. Якщо говорять про Фіуме – значить, це просто “кокаїнова республіка”. Нібито там усі вживали кокаїн, крали свиней і більше нічого цікавого не відбувалося», – каже чоловік.
Після розпаду Австро-Угорської імперії місто Фіуме стало предметом територіальної суперечки. Італійський поет, військовий і політичний авантюрист Габріеле д’Аннунціо разом із загоном ветеранів Першої світової війни увійшов до міста й проголосив там власне політичне утворення. Наступні 15 місяців перетворили Фіуме на химерний експеримент, у якому поєдналися мілітаризм, мистецтво, політичні провокації, прогресивні конституційні ідеї та боротьба за ресурси. Одна з найвідоміших історій того часу пов’язана з віслюком. За переказом, соратник д’Аннунціо привіз тварину до Фіуме, після чого її посадили за стіл разом із військовими та назвали на честь італійського прем’єр-міністра, який відмовлявся підтримати приєднання міста до Італії. Фотографію віслюка розіслали до італійської преси з глузливим підписом. З одного боку, це виглядало як абсурдний жарт. З іншого було продуманою політичною провокацією. Саме поєднання смішного, жорстокого й історично значущого зацікавило Максима.
«Коли я розповідав про Фіуме побратимам, вони відповідали: “Максиме, ти фантазер. Такого просто не могло бути”. А я пояснював, що ці речі справді відбувалися. Іноді вони неймовірно смішні, іноді – жахливі, а часто смішні й жахливі водночас», – ділиться він.
Історія, яку не можна зводити до кокаїну
Готуючи книгу, Максим прагнув відокремити популярні міфи від того, що можна підтвердити документами. Зокрема, він спробував приблизно визначити чисельність збройних формувань Фіуме та обсяги кокаїну, який міг потрапляти до міста через перехоплені поставки. Його висновок виявився менш сенсаційним, ніж популярна легенда: твердження, що всі мешканці республіки щодня вживали кокаїн, не підтверджується.
«Фраза про те, що там абсолютно всі постійно сиділи на кокаїні – неправда. На жаль чи на щастя», – акцентує чоловік.
Водночас Максим не намагається зробити з Фіуме винятково привабливу або романтичну історію. Він описує мілітаризацію міста, нестачу ресурсів, економічну блокаду, політичне насильство та складні відносини з хорватським населенням. Для італійських авторів д’Аннунціо може поставати героєм, поетом і ветераном Першої світової. Для хорватських дослідників – загарбником і диктатором, який прийшов із озброєними людьми на територію, що мала відійти іншій державі. Максим намагався побачити обидві перспективи.
«Коли читаєш югославські або хорватські джерела – це одна історія. В італійських джерелах усе виглядає інакше. Американські й британські автори дають ще одну оптику. Моє завдання було не вибрати одну зручну версію, а показати складність», – каже Максим.
Саме цієї складності, на його думку, часто бракує українському нон-фікшну.
Дванадцять джерел і переклад із допомогою людини, яку прихистила війна
Під час роботи Максим використав понад 12 джерел: англомовні історичні дослідження, наукові статті, журнальні матеріали та італійські тексти. Основою стала англомовна праця обсягом понад 500 сторінок. Більшість матеріалу Максим перекладав самостійно. Складніше було з італійськими джерелами. Італійською він не володіє, тому звернувся до знайомого сицилійця Міхаеля, якого друзі називають Мішею. Їхня історія знайомства теж пов’язана з початком великої війни. У лютому 2022 року Міхаель приїхав до Харківської області знайомитися з родиною своєї майбутньої дружини. Після вторгнення вони разом виїхали до Львова й приблизно тиждень жили у квартирі Максима – серед десятків інших людей, які проходили через цей імпровізований прихисток. Згодом пара виїхала до Сицилії. Раз на кілька місяців Міхаель писав Максиму й запитував, як він почувається та що відбувається на фронті. Коли почалася робота над книгою про Фіуме, Максим вирішив, що настав час попросити про послугу у відповідь.
«Я сказав йому: настав момент віддячити за той тиждень у моїй квартирі. І дав італійські джерела, які потрібно було перекласти», – пригадує він.
Українською Міхаель володів недостатньо, тому до роботи долучилася його дружина Альона. Вона допомагала адаптувати переклад і звіряти зміст. Так людина, яка знайшла прихисток у квартирі Максима на початку вторгнення, через кілька років стала одним із тих, завдяки кому з’явилося українське дослідження про італійську політичну авантюру сторічної давнини.
«Я розглядаю і у тому числі свою книгу, як ту яку можуть використовувати в курсових і дипломних», – ділиться чоловік.
Максим принципово працював із посиланнями на джерела. Він хотів, щоб книга була не лише цікавою історією, а й матеріалом, до якого можна звертатися під час академічної роботи.
«Я спеціально додавав джерела, щоб книжку можна було не просто прочитати. Хотілося, щоб студенти могли використовувати її в курсових або дипломних роботах і розуміли, звідки взята інформація», – каже він.
Для автора ця робота також стала способом заповнити прогалину в українському інформаційному просторі. Він звернув увагу, що чимало важливих історичних книжок існують англійською, французькою, німецькою чи італійською, але залишаються недоступними для читачів, які не володіють цими мовами. Про Республіку Фіуме українською майже не писали. Отже, навіть людина, яка хотіла дізнатися більше, була змушена шукати іншомовні праці або задовольнятися короткими переказами й популярними міфами.
«У нас є величезний пласт світової історичної літератури, який досі не перекладений. Через це ми не маємо доступу до багатьох неймовірних історій. Фіуме – одна з них», – зізнається військовий.
Від війни до творчості і назад
У житті Максима військо та література не існують окремо. Війна змінила останні сторінки його другого роману. Страх не повернутися із завдання змусив завершити рукопис. Переведення до тилу дало можливість узятися за історичне дослідження. А досвід офіцера навчив його не приймати простих відповідей ні щодо людей, ні щодо армії, ні щодо минулого. Три роки поблизу Оріхова залишилися для нього межею між двома станами. Тоді він воював. Тепер – служить. Письмо стало ще одним способом продовжувати роботу: фіксувати досвід, завершувати те, що могло залишитися незавершеним, і повертати українському читачеві історії, до яких раніше майже не було доступу.
Третій художній роман, який мав завершити авторський триптих, Максим поки не написав. Натомість з’явилася книга про місто, де поети ставали командирами, ветерани будували власну республіку, політичні заяви перетворювалися на театральні вистави, а абсурд майже неможливо було відрізнити від реальності.
Можливо, після трьох років великої війни саме такі історії вже не здаються йому неможливими.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Поки я чекаю – ти живеш».
