Після двох російських ракет, що влучили в підвал на Авдіївському напрямку, Руслан Неровня зрозумів: він мав загинути. Але вижив. Саме тоді вирішив залишити після себе щось більше, ніж військовий шлях, – книгу. Сьогодні 26-річний начальник штабу танкового батальйону, відомий за позивним «Таблиця», командує людьми, пише поезію, записує музику і не будує планів на життя після війни. Бо зараз головне – зробити все, щоб це «після» настало.
Руслану Неровні лише 26 років. Він – начальник штабу 1-го танкового батальйону 125-ї окремої важкої механізованої бригади Третього армійського корпусу. І водночас людина, яка спокійно каже, що вже має фотографію, яку хотів би поставити на власний пам’ятник.
У цих словах немає ані пафосу, ані приреченості. Радше – тверезе усвідомлення війни, яка вже понад чотири роки визначає його життя.
«Я вже чотири з половиною роки незрозуміло де і незрозуміло коли це закінчиться. Тим не менше здійснюю всі можливі заходи для убезпечення і забезпечення нашої територіальної цілісності», – говорить він.
До війни він налаштовував світло і фотографував людей
Руслан народився на Сумщині. Коли йому було три роки, сім’я переїхала до Білогородки неподалік Києва. Саме там його й застало 24 лютого 2022 року.
До великої війни його життя було зовсім іншим. Він навчався у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського за спеціальністю «Інформаційні технології кінематографії та аудіовізуальних систем». Працював спочатку техніком у Будинку культури: відповідав за звук, світло, апаратуру. Після завершення навчання у 21 рік йому запропонували очолити цей заклад.
Паралельно займався професійною фотографією. Любив музику. Грав на гітарі. Писав тексти пісень у стилі легкого року.
Здавалося, попереду буде зовсім інше життя. Але війна перекреслила всі плани.
Без військової кафедри – відразу до війська
Жодної військової підготовки Руслан не мав: не навчався на військовій кафедрі і навіть не планував пов’язувати життя зі службою. Але коли почалась війна, рішення прийняв майже одразу. Пригадує: «Сказав про це колегам – і все».
Спочатку долучився до сил територіальної оборони. Коли почалося звільнення Київщини, воював у піхоті. Майже рік потому перевівся до танкового батальйону.
На початку 2026 року його призначили допомагати формувати новий танковий батальйон після реорганізації бригади. Саме зараз він є начальником штабу.
Каже, що справжнім військовим відчув себе не відразу. Спочатку все здавалося тимчасовим. Лише після кількох місяців на Бахмутському напрямку прийшло усвідомлення: це вже не короткий епізод життя, а нова реальність.
Сьогодні він відповідає за організацію роботи батальйону, координацію 200 людей, забезпечення взаємодії між підрозділами, планування та контроль бойової роботи. Його завдання – зробити так, щоб величезний механізм працював без збоїв.
Останнім часом у бригаді з’явилася ще одна важлива роль – Battle Captain, або Капітан бою. Це офіцер, який координує бойові дії, взаємодіє з усіма батальйонами та керує застосуванням сил бригади. За словами Руслана, раніше такої системи не існувало.
Він також відзначає, що після змін у бригаді покращилася організація бойової роботи, комунікація та взаємодія між різними рівнями командування.
До речі, позивний «Таблиця» закріпилось за ним досить несподівано: на початку повномасштабної війни, коли було багато добровольців, у Руслана була велика таблиця на 800 людей з усіма їх даними. І коли його завжди питали: «де та таблиця», той відразу приносив. Відтоді його почали так називати.
Сам Руслан своє прізвисько пояснює ще простіше: «Тому що ХL. Бо це і програма, і розмір одягу».
Війна навчила цінувати все
Коли Руслан говорить про цивільне життя, насамперед згадує друзів. А також – концерти, поїздки, звичайні зустрічі. Війна ж залишила в пам’яті зовсім інші спогади: втрати, загиблих, обстріли і моменти, коли життя буквально висіло на волосині. Одним із таких стала Авдіївка. Дві російські ракети влучили просто в підвал, де перебували військові.
«По суті, я мав би загинути. Але залишився цілий і майже здоровий», – розповідає Руслан Неровня.
Саме після цього випадку він вирішив написати книгу. І не тому, що давно мріяв стати письменником, а тому, що захотів щось після себе залишити, якщо одного дня його все ж не стане.
Його батько також воює. Власної сім’ї Руслан поки не має, тож просто і відверто зізнається: «Хотів залишити після себе щось».
Поезія як спосіб вижити
На війні він майже перестав писати пісні. Натомість почали народжуватися вірші. Спочатку вони були способом розібратися із власними емоціями, а потім стали своєрідною психотерапією.
Був період, коли протягом трьох місяців він щодня писав щонайменше один новий вірш. Переважно щоранку. На передовій записував їх у телефон або на клаптиках паперу.
«Коли писав, усі свої емоції залишав у поезії. Це покращувало мій психоемоційний стан», – веде далі співрозмовник.
Згодом цих текстів стало достатньо для книги під назвою «Чорні тіні. Я і моя темрява». До неї увійшли 89 поезій. Ще частина так і залишилася у нотатках телефону.
Про що мовчать військові
Руслан Неровня каже, що хотів показати те, про що військові часто не говорять вголос. Його книга – це шлях ліричного героя від перших днів повномасштабної війни до подій на Авдіївському напрямку.
Книга побудована так, що від сторінки до сторінки напруга лише наростає. Цікаво те, що світлі тексти поступово змінюються дедалі темнішими. І це було свідомим задумом автора.
У книзі переплітаються чотири головні теми: життя, війна, кохання та соціум. Навіть обкладинка має власний символізм: череп, із якого думки витікають просто у книгу, уособлює військового, який, приходячи на війну, приймає можливість власної смерті і залишає після себе свої думки.
Побратими, зізнається Руслан, були здивовані, коли дізналися, що їхній начальник штабу ще й поет. Втім, швидко змінили здивування на підтримку. Зараз книгу купують, просять підписати, дарують друзям. Її перший тираж склав тисячу примірників.
Чому цивільним складно зрозуміти військових
Руслан переконаний: найбільша різниця між цивільним і військовим життям – це відчуття безпеки. Він пояснює це простою аналогією. Мовляв, для цивільної людини навіть невелика яма на хорошій дорозі може стати приводом для роздратування. Для військового маленька яма – вже добра новина, якщо поруч немає величезної.
«Все пізнається у порівнянні», – каже він і додає, що на війні головною потребою стає вижити. І саме це змінює систему координат людини.
Після перемоги – просто бути
Попри видану книгу, Руслан не збирається зупинятися. Каже, що вже думає над другою. Вона теж буде про війну, але значно відвертішою, «сильнішою» і на рівень вищою.
«Я росту. І хочу, щоб наступна книга була кращою», – каже він.
Фотографія відійшла на другий план. Натомість музика повертається. Нещодавно він записав нову пісню на студії у Києві.
«Хочу служити, але й творити. Ми тут, щоб жити. Творити. Залишити щось після себе», – повторює Руслан Неровня.
Попри творчість, насамперед він усе ж відчуває себе військовим. А вірші називає лише віддушиною.
«Кінець – це мертві ідея та надія»
Своїм підлеглим Руслан часто повторює фразу, яка вже стала своєрідним девізом: «Навіщо переживати, якщо все одно все буде як попало».
А коли його запитують, що робитиме після перемоги, відповідає несподівано: «Просто буду».
Можливо, повернеться директором Будинку культури, можливо, працюватиме з дітьми, а можливо – обере зовсім інший шлях. Зараз він про це майже не думає.
«Я не думаю зараз, що буде після. Зараз думаю над тим, щоб це сталося. І думаю, як зробити так, щоб пошвидше сталося», – каже він.
Улюбленими рядками зі своєї книги Руслан називає фінал:
«Кінець – це мертві ідея та надія. Тож поки жевріє надія на горизонті, а ідея намертво засіла в голові – це ще не кінець».
Саме так він говорить і про своє покоління – молодих хлопців і дівчат, яких ще незадовго до великої війни називали «втраченим поколінням».
«Ми тут. І робимо все, щоб наша країна надалі існувала. Ми продовжуємо ідейно її підтримувати», – зізнається військовий командир і поет.
Для Руслана Неровні війна поки не має фіналу. Він навіть не любить говорити про її завершення. Лиш каже: «Це лише початок. Початок великих змін. Якими вони будуть – не знає ніхто».
Поки ж він залишається там, де, здається, сьогодні його місце. Начальником штабу і поетом, а також людиною, яка після двох ракет вирішила не мовчати. І залишити після себе не лише військову біографію, а й слова, в яких інші зможуть знайти себе.
