Для ветеранів російсько-української війни спорт є не просто заняттям, а потужним інструментом реабілітації після тяжких поранень. Біг, тренування, участь у змаганнях допомагають відновити тіло, зміцнити дух і знайти нову мотивацію для життя. Кожна історія ветеранів, які обирають шлях відновлення через спорт, – це доказ того, що завдяки руху, самодисципліні й вірі в себе можна подолати навіть найважчі випробування. Один із таких героїв — Максим Дмитраш, який через спорт повернув себе до життя. Своєю історією він поділився з журналісткою «Ветеран Медіа».
Максим Дмитраш — капітан поліції та ветеран російсько-української війни. Він брав участь в Антитерористичній операції на Сході України. Його служба у силових структурах розпочалася ще у 2010 році — спочатку в міліції, а з 2014 року, після реформи, — у поліції. У 2016 році Максим брав участь в обороні Вуглегірської ТЕС у Світлодарську, у зачистках на Світлодарській дузі та діяв у різних містах, зокрема в Новолуганському, де активність проявляли як українська розвідка, так і ворожі сили. До 2017 року Максим здійснив три поїздки в зону АТО/ООС, після чого розпочав підготовку до вступу в підрозділ спеціального призначення «КОРД», прагнучи випробувати себе у новому виклику.
На момент початку повномасштабної агресії росії проти України Дмитраш ніс службу в підрозділі спеціального призначення «КОРД» у складі Національної поліції. Як і багато хто, він зустрів вторгнення вдома — напередодні підрозділ відпустили, попередньо наказавши зібрати необхідні речі для можливого оперативного виїзду в будь-якому напрямку. За його словами, всі бійці були готові, як до оборони у своєму регіоні, так і до виконання бойових завдань в інших куточках країни.
«Пам’ятаю, повернувшись додому 23 лютого, дружина сказала, що відбуваються якісь тривожні процеси. Я не хотів вірити, що в сучасному світі, попри все, що відбувалося ще з 2014 року, може статися така катастрофа. Ну як? XXI століття: є земля, вода, люди, ресурси — кожна країна може цивілізовано розвиватися. А тут — війна. І де? У нас, в Україні. Це було важко усвідомити. Можливо, я намагався себе заспокоїти, не хотів у це вірити до останнього», — розповідає Максим.
Чоловік, хоча й був готовий долучитися до безпосередньої оборони, залишився на службі в поліції для забезпечення правопорядку в місті. Разом із колегами він виявляв російських агентів, виконував завдання з зачистки лісів, реагував на місця ворожих обстрілів, завданих російськими військами по населених пунктах.
«Звісно, нас дратувало, що лінії Національної поліції були перевантажені викликами. Щоразу доводилося виїжджати на чергові повідомлення про можливих агентів. Наприклад, хтось світив ліхтариком з вікна опівночі — і вже надходив виклик. А ми мчали туди, як на бойове завдання. Іноді повідомляли, що хтось щось фіксує над об’єктами критичної інфраструктури — тоді навіть снайпери виїжджали з тепловізорами на спостереження. Це виснажувало. Але ми — спецпризначенці. Психологічна і моральна підготовка не дозволяла втрачати самоконтроль, і ми виїжджали у повній бойовій готовності завжди», — пригадує ветеран.
Попри втому і навантаження, ветеран підкреслює: кількість викликів від громадян свідчила про готовність людей до спротиву, про їхню згуртованість.
«Я відзначу — і під час Революції Гідності, і на початку повномасштабного вторгнення, і зараз — якби всі наші люди об’єдналися, як тоді, було б набагато краще. Нині ж люди морально виснажені, багатьом просто не хочеться нічого. Психологічний тиск від того, що відбувається у світі, — колосальний. Інколи ловиш себе на думці: хочеться просто вийти з цього всього, але це вже неможливо», — зазначає ветеран.
Максиму важко бачити демотивацію серед людей. Найболючіше — після ворожих терактів у мирних містах.
«Знаєте, коли росіяни вдарили по центру Сум, де я нещодавно на ротації просто ходив у магазин, гуляв, щоб психологічно розвантажитися — а потім одна з провідних світових держав каже, що це “випадковість”. Випадковість від країни-агресора? Це не цивілізований світ. Ми живемо в надзвичайно тривожний період історії», — каже він.
У березні 2022 року Максима за наказом Національної поліції України перевели до штурмового полку «Сафарі» воєнізованого підрозділу Управління поліції особливого призначення, де разом з побратимами він виконував бойові завдання на Київщині, Сумщині, Харківщині та Запоріжжі. Службу Максим ніс до моменту отримання поранення у травні 2022 року.
Після завершення оборони Київщини, Максима Дмитраша та його побратимів із полку спеціального призначення «Сафарі» направили на виконання бойових завдань спочатку на Сумщину, а згодом — на Харківщину.
«На Харківщині ми проводили розвідку боєм, щоб визначити кількість противника в одному з населених пунктів. Це було необхідно для подальшого планування операцій — підведення військових, техніки та заняття ключових позицій. Під час виконання завдання декілька наших хлопців отримали тяжкі поранення та контузії. Після цього ми повернулися на Київщину для доукомплектування підрозділу, а згодом вирушили на Запорізький напрямок», — розповідає Максим.
На Запоріжжі підрозділ розташувався у санаторії «Маяк», що розташований на березі Дніпра. . 22 травня полк приступив до виконання чергового бойового завдання.
«Того дня, близько 2:50 ночі, по нашій позиції завдали удару чотирма крилатими ракетами типу «Калібр». Загинуло багато побратимів, а я разом із багатьма іншими отримав тяжкі поранення. Після першого вибуху я не відразу зрозумів, що сталося. Після другого вибуху мене привалило завалами. Завдяки хорошій фізичній підготовці та навичкам, мені вдалося самостійно вибратися з-під уламків. Через значну крововтрату я почав втрачати свідомість, але, орієнтуючись на світло й голоси побратимів із Чернівецької області, зміг доповзти до них і попросити допомогу», — пригадує ветеран.
Максиму надали першу домедичну допомогу, наклали турнікети та розпочали його евакуацію. Окрім нього, вдалося врятувати ще кількох його побратимів і бійців з інших підрозділів. Тоді загинула 21 людина — 19 з «КОРДу»: дев’ятеро з Вінниці, п’ятеро з Рівного, четверо з Черкас, один із Закарпаття. І більше сотні отримали поранення — вони всі вижили.
«Дорогою наш автомобіль загорівся. Ті, хто міг іти, пішки вирушили далі. Я був у найтяжчому стані, тому мене поклали на ноші, і хлопці ще кілька кілометрів несли мене назустріч швидкій допомозі. Я періодично втрачав свідомість, але побратими робили все, аби підтримувати мене у свідомості. Після цього мене передали бригаді швидкої, де почали надавати медичну допомогу», — розповідає Максим.
Стан Максима був критичним: він втратив багато крові, отримав численні опіки, переломи та травми. Уже в лікарні медики ввели його у медикаментозну кому для проведення реанімаційних заходів. На другий день після реанімації стан стабілізувався, і Максим зателефонував дружині. Однак третьої доби після поранення у нього відмовили легені, що потребувало введення в другу штучну кому та підключення до апарата штучної вентиляції легенів (ШВЛ).
«Дружина вже була в дорозі, коли я подзвонив і сказав, що живий, але в лікарні. Вона відповіла, що їде до мене. Наступного дня мій стан різко погіршився, і сталося те, що сталося — мене ввели у другу кому. Лікарі тоді повідомили дружині, що шанси на виживання складали всього 15–20 %. Вони сказали: “Ми зробили все, що могли. Якщо витримає — буде жити”. Коли я пізніше приносив свої перші медичні виписки, деякі лікарі не вірили, що я залишився живим», — згадує ветеран.
Після одужання Максим не лише повернувся до активного життя, а й став учасником і призером різних спортивних заходів: він подолав марафон, увійшов до складу національної збірної в «Іграх Нескорених», активно катається на велосипеді, бігає та бере участь у змаганнях із кросфіту.
«Про загибель своїх хлопців я дізнався вже в реанімації. Подзвонив товариш і сказав, що так і так — загинули побратими. Це було дуже важко усвідомити, адже я знав їх особисто, ми служили разом, йшли поруч по життю і службі. Про втрату найближчих друзів і кума я дізнався пізніше, коли перебував уже в лікарні імені Мечникова. Минуло десь 15–20 днів, мені купили телефон, я вийшов на зв’язок — і тоді все стало відомо», — каже він.
Максим розповідає, що його дружина знала про загибель побратимів від самого початку, однак свідомо приховувала це, аби не завдати йому додаткової психологічної травми. Коли він сам дізнався правду, спершу відчув злість, проте, обдумавши ситуацію, зрозумів, що дружина вчинила правильно. Її підтримка в той момент врятувала йому життя.
«Далі мене очікувала наступна лікарня, нові операції, реконструктивна пластична хірургія, пересадка шкіри, знову ускладнення, знову все це, і ми пройшли це разом, нога в ногу. Кожну операцію вона пам’ятає, кожен уламок, який діставали з мого тіла, вона десь собі зберігає, каже: “Нехай буде, це на пам’ять”. І так все тривало далі», — додає ветеран.
Фінальний етап реабілітації Максим проходив у Ризі, куди він прибув разом із групою українських поранених, кожен із яких мав різні травми. Там вони проходили курс відновлення. Однак Максим не залишився до завершення програми — він попросив про дострокову виписку. За його словами, попри щиру вдячність латвійській стороні за прийом і допомогу в реабілітації, справжнє відновлення він розпочав самостійно — через спорт.
«Перші свої три кілометри я пробіг через два з половиною місяці після отримання тяжких поранень. У Латвії я почав ходити в спортзал на базі медичного центру, там же почав виконувати вправи разом із реабілітологами. Після основних занять я залишався ще на годину, щоб самостійно працювати над собою, додатково виконуючи фізичні навантаження. І таким чином я можу сказати, що зміг сам поставити себе на ноги», — зазначає він.
Максим згадує, що лікарі тоді попереджали: з огляду на отримані травми, максимум, на що він міг розраховувати, — це некваплива ходьба чи періодичні прогулянки на велосипеді. Однак завдяки наполегливості й постійній роботі над собою він зумів перевершити ці прогнози.
Про Ігри Нескорених
Коментуючи свій досвід участі в «Invictus Games Düsseldorf 2023», Максим наголошує, що це був колосальний досвід. Він підкреслює, що, попри різні думки, це не просто про спорт чи фізичну активність — це представництво України на міжнародній арені в інклюзивних, адаптивних видах спорту. Для нього це була нагода знову відчути себе частиною збірної, боротися і перемагати, представляючи свою країну. Максим зі Сміли, вже 8 років у Черкасах, співпрацює з фондом «МХП–Громаді», що допомагає військовим. Він цінує їхню підтримку та дякує, виступаючи під їхнім прапором і показуючи результати ветеранам.
«І я скажу так: це круто. Це справді круто. Я бажаю кожному пораненому, кожному ветерану пройти цей шлях від початку до кінця. Тому що це — спілкування з побратимами, це — настанови професійних тренерів, це — режим, це — комплекс, який дуже багато дає. І коли ти підіймаєш прапор на п’єдесталі, це заряджає ще більше», — акцентує ветеран.
Максим розповідає, що займався майже всіма видами легкої атлетики: бігом на короткі дистанції — 100 і 200 метрів, естафетою 4×100 метрів, стрибками у довжину, а також греблею на тренажері Concept2 на дистанціях 100 метрів і один кілометр. Окрім цього, він брав участь у баскетболі на візках, регбі на візках та сидячому волейболі. Єдиними видами спорту, в яких він не виступав, були плавання, стрільба з лука, велоспорт і забіги на довгі дистанції.
«Коли ти викладаєшся на повну — те, що ти робив у тренувальних таборах, те, чому тебе навчали, — це взагалі якась неймовірна крутість. Тому я щиро бажаю кожному ветерану пройти цей шлях, не соромитися, не задумуватися ні над чим, а просто брати і робити. І отримувати від цього справжнє задоволення. Щодо видів спорту — я, як людина активна, не послухав порад узяти один-два види. Я нікого не слухаю, завжди роблю по-своєму», — додає Максим.
Чоловік зізнається, що інколи йому доводилося відмовлятися від певних дисциплін через стан здоров’я. Наприклад, хоча на тренуваннях він добре штовхав ядро, через поранення руки й постійне надривання зв’язки у плечі тренери разом із ним ухвалили колективне рішення зняти його з участі в цьому виді спорту. Він підкреслює, що в тренувальному таборі надзвичайно важливо повністю довіряти тренеру, який бачить загальну картину і веде спортсмена до найкращого результату.
«Це був весь мій спорт. Але навіть після першого поранення, яке я отримав, я не зміг сидіти на місці. Будучи в гіпсі, з подробленими суглобами на нозі, я сам собі зрізав гіпс за два тижні до виписки й потроху почав займатися, бігати, самостійно реабілітовувати себе після першої травми. Я вибігав від лікарні і ставив собі за мету щоразу пробігати мінімум три кілометри, як би важко не було. Це був мій мінімум», — каже він.
Максим розповідає, що після поранення ставив собі за мету щодня пробігати мінімум три кілометри. Це було пов’язано з конкретною ціллю — він прагнув підготувати себе до вступу в інший підрозділ, і, попри тяжкі травми, йому дали шанс. Незважаючи на труднощі, він дотримувався принципу: «Бачу ціль — не бачу перешкод».
ЧИТАЙТЕ ТАККОЖ: Спорт як шлях до відновлення: у Львові відбувся Всеукраїнський ветеранський турнір «СИЛЬНІ УКРАЇНИ».
