Майже рік тому свої двері відчинив Перший в Україні Абілітаційний центр (HAB). Тут ветерани та цивільні, які отримали травми внаслідок війни, знаходять не лише підтримку, а й можливість адаптуватися до нового життя.
Керівник абілітаційного процесу Сергій Тітаренко, ветеран із 2014 року та психолог, пояснює: «Абілітація – це наступний крок після реабілітації. Реабілітація допомагає відновити втрачені навички, але є речі, які відновити неможливо. Наприклад, моє прямоходіння. Однак життя на цьому не закінчується. Потрібно набувати нових навичок у новому статусі».
Сергій додає, що ідея абілітації виникла у команди центру з розуміння, що адаптація до нового життя має бути комплексною та орієнтованою на майбутнє.
«Глобально ідея виникла у мене два роки тому. Потім був довгий час пошуку фінансування. Я стукала у всі двері, отримала багато відмов. І врешті нам вдалося залучити перші кошти на відкриття. Зараз ми продовжуємо цей шлях пошуку фінансування. Тому що, здебільшого, це міжнародні донори, міжнародні фонди. Зараз в Україні коштів мало своїх власних і з ними дуже тяжко працювати», – розповіла керівниця HABу Анна Горкун.
Ідейниця проєкту зазначила, що за 10 місяців функціонування центру вдалося побудувати систему роботи та накопичення досвіду взаємодії з ветеранами, членами їхніх родин і людьми, які отримали травми або інвалідність внаслідок війни. За перший рік вдалося випробувати всі початкові ідеї, зокрема, адаптацію житла для ветеранів на кріслах колісних.
Важливість абілітації полягає в уникненні так званого «госпіталізму» – стану, коли людина втрачає здатність самостійно приймати рішення через тривалий період залежності від інших у лікувальних чи реабілітаційних закладах.
«Коли людина повертається додому, важливо не допустити, щоб вона скотилася в прірву гіперопіки, коли за неї все вирішують і роблять. Це призводить до інфантилізації, коли людина стає лише споживачем», – пояснює Сергій Тітаренко.
За його словами, завдання центру – допомогти резидентам знову взяти відповідальність за своє життя. Це не лише реабілітація тіла, але й робота з психікою, яка спрямована на подолання травм та формування нових навичок для життя у суспільстві.
«Практика показує, що невміння брати відповідальність за своє життя може мати трагічні наслідки. Особисто я втратив трьох побратимів через це. Один із них покінчив життя самогубством, не витримавши внутрішньої боротьби. Двоє інших впали в адиктивну поведінку (вид деструктивної поведінки, що виникає в результаті нестримного бажання переживати надмірні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану, зокрема зловживання різними речовинами – ред.), почали зловживати алкоголем і загинули через нещасні випадки в стані алкогольного сп’яніння», – поділився керівник.
У центрі розробляють програми, які допомагають ветеранам уникати таких ситуацій. Тут працюють над тим, щоб кожен резидент не лише відновив фізичні можливості, а й здобув психологічну стійкість, необхідну для подолання життєвих труднощів.
У центрі передбачено два основні формати проходження курсу: стаціонарний і амбулаторний. За стаціонарного резиденти живуть у спеціально облаштованих кімнатах, які пристосовані для людей із різними формами інвалідності. Щоденна програма включає підняття прапора, хвилину мовчання, заняття з психологами, адаптивні види спорту та тренінги з соціалізації. Також місцеві жителі можуть відвідувати центр для занять, консультацій, спортивних заходів чи участі у ветеранській спільноті.
Стаціонарна програма триває 21 день – цього часу, за словами керівника, достатньо, щоб сформувати нові навички.
«Щоденні заняття дозволяють людині звикнути до нового стану, навчитися користуватися громадським транспортом, здобути корисні для життя навички. 21-го дня достатньо для того, щоб утворився новий нейронний зв’язок, який потім людина буде використовувати в незвичних або складних ситуаціях, які її чекають, а нас вони всі чекають за рогом кожного дня».
З 7 березня 2024 року центр прийняв 324 резиденти, і всі вони успішно завершили курс й надалі беруть участь у ветеранських ініціативах. У центрі із гордістю згадують успіхи своїх підопічних. Зокрема, мешканець хабу Олександр із високою ампутацією ноги повернувся до танців і, навіть, підкорив вершини Карпат. Чимало хлопців після вдалої абілітації започатковували власну справу. Дехто через соціалізацію, і потім уже налагоджену співпрацю із цивільними у центрі абілітації. Наприклад, ветеран Андрій створив кулінарний блог, а в майбутньому хоче відкрити свій ресторан.
«Це точка дотику між бульбашкою цивільного світу і ветеранського. Ми намагаємося тут лопнути ці бульбашки, щоб ці дві спільноти змішались. Бо таким чи іншим чином, ветеранів стає все більше і більше. І війна колись закінчиться, буде наша перемога, і їх серед нас стане дуже багато. І просто прикрити очі вже не вийде», – зазначив Сергій Тітаренко.
Подолання внутрішніх бар’єрів
У центрі також проводять заходи, які сприяють соціалізації та розвитку резидентів. Наприклад, організовують тренінги з підприємництва, мистецькі майстер-класи, спортивні змагання та музичні вечори. Однак найбільш пам’ятними для резидентів та працівників є подорожі у гори.
«Трекінгові походи починаються з формування групи ветеранів, до яких ми обов’язково долучаємо цивільних. Це важливо для взаєморозуміння і соціалізації. Всі перебувають в однакових умовах, і це допомагає зруйнувати стереотипи. Цивільні дізнаються, що ветерани – це не лише ті, кого вони бачили по телевізору, а звичайні люди з унікальними історіями та здібностями», – розповів психолог центру Стефан Пелех.
Він підкреслює, що ці походи не лише сприяють фізичній активності, а й мають величезний вплив на емоційний стан учасників: «Наприклад, 30 грудня ми підкорювали Говерлу. Один із ветеранів, попри високу ампутацію руки, зумів дійти до вершини. Для нього це стало символом подолання внутрішніх бар’єрів. Він довів собі, що може більше, ніж думав».
Кемпінгові заходи – це вже інший рівень. Учасники залишаються на ночівлю, що створює умови для більш глибокої взаємодії.
«Це своєрідна асиміляція, – пояснює Стефан. – Всі рівні: разом готують їжу, прибирають, беруть участь у сесіях терапії, йозі чи інших активностях. Такий підхід допомагає зруйнувати бар’єри між ветеранами та цивільними».
Психолог вважає, що природа змушує більше діяти. Перебуваючи в умовах, де потрібно розпалити багаття, приготувати їжу чи облаштувати місце для ночівлі, людина виходить за межі звичного комфорту. Це мотивує і вчить адаптуватися. Якщо ветеран зміг це зробити в горах, то в буденному житті справитися з труднощами буде легше.
У планах центру – організувати кемпінги з палатками навіть для тих, хто пересувається на кріслах колісних.
Психологічна реабілітація у колі «своїх»
«У ветеранів більша довіра до таких самих ветеранів, адже їх об’єднує спільний досвід. Це нормально, але важливо зрозуміти, що навіть ті, хто не служив, можуть підтримати і допомогти, – розповідає Стефан Пелех. – Головне завдання – не лише зрозуміти, але й спрямувати людину в потрібний момент».
Психолог зазначає, що групова терапія часто дає кращі результати, ніж індивідуальна, адже у групі люди відкриваються одне одному, розуміють, що вони не самотні, і отримують підтримку, якої не завжди вистачає на індивідуальних заняттях. За його словами, це особливо важливо для тих, хто пережив втрати, адже вони можуть знайти розуміння та співчуття серед тих, хто пройшов через схожі випробування.
«Часто у хабі створюється така ледь не сімейна атмосфера. Це тимчасова родина, яка десь на глибині душі сприймається ніжно і по-доброму», – пояснює Стефан.
У центрі особливу увагу приділяють індивідуальним потребам резидентів. Якщо ветеран не має чіткого запиту, його допомагають сформувати. Далі визначають, який фахівець найкраще підходить для роботи з цією людиною.
Найпоширеніша психологічна проблема, з якою стикаються резиденти центру, – розлад адаптації.
«Ми працюємо над причинами, що його викликали, і допомагаємо резидентам сформувати нові навички адаптації. Це дозволяє не лише подолати симптоми, а й створити більш позитивне сприйняття життя», – ділиться фахівець.
Попри мотивацію ветеранів адаптуватися до нових умов життя, психологи часто стикаються з супротивом з боку резидентів до психологічних груп реабілітацій. Найчастіше – через стигматизацію.
«Є стереотипи, що психолог – це лише для слабких. Ми пояснюємо, що є різні фахівці: психіатри, психотерапевти, психологи. І що звернення до них – це не ознака слабкості, а навпаки, сили», – зазначає Стефан Пелех.
Іноді ветерани не хочуть працювати з психологами через «вигоду» перебування в ролі жертви. Людина звикає до того, що їй усі винні, і їй складно брати відповідальність за своє життя. У таких випадках психологи поступово допомагають їй рухатися вперед, беручи відповідальність на себе, але крок за кроком повертають її людині.
Із 16 січня у центрі відбувся перезапуск та поселилися нові резиденти. Мрія команди – зробити мережу таких закладів по всій Україні і почати з тих міст або регіонів, де є лікувально-реабілітаційні установи, щоб процес реабілітація та адаптації ветеранів був географічно безперервним. Почати планують зі створення школи з підготовки фахівців з абілітаційного процесу.
«Зараз я б хотіла рухатися у розширення навчальної бази. Проблема в тому, що не вистачає кадрів. Їх треба навчати, глибше занурювати в підхід. Адже ми самі створюємо цей абілітаційний підхід, вивчаємо, постійно пробуємо різноманітні техніки. Ми хочемо стати центром розвитку і передачі знань. І, власне, це було б ідеально, створити тут навчальний центр для всієї України, куди б можна було приїхати та подивитися, як це працює. Від меблів до персоналу, від технік до роботи», – підсумувала керівниця HABу Анна Горкун.
Фото: Абілітаційний хаб
