Павло Козак — діючий спортсмен та тренер, ментор, реабілітолог та громадський діяч. Понад 20 років чоловік пересувається на кріслі колісному та поділився з нами історією свого життя. Павло працює у двох медичних закладах: реабілітаційному центрі “Незламні” та у приватному реабілітаційному центрі в Модричах.
Павло Козак живе у Львові, допомагає реабілітуватись іншим та займається багатьма видами активного спорту. Чоловік розповів нам про роботу, кар’єру та свою сім’ю.
Травма у підлітковому віці та спорт на кріслі колісному
Павло з дитинства займається спортом, ходив на бокс, але травмувався. Після цього чоловіку довелось змінити кваліфікацію.
“До травми я займався контактним спортом. Це був бокс та дзюдо. Сталося так, що я травмувався за 4 тижні до міжнародного турніру в Чехії по боксу. Кваліфікацію довелось поміняти. В спорті я загалом десь більше 30-ти років”.
В той час було небагато професійних реабілітологів, які працювали в Україні, Павлу доводилось реабілітуватися “самостійно”. Ця ситуація підштовхнула чоловіка допомагати людям зі спинними травмами та нейротравмами.
“В 1999 році я попав на табір активної реабілітації, який проводився на базі госпіталя ветеранів війни і репресованих імені Юрія Липи у Львові. Такі табори проводились регулярно, часом спільно зі шведами. На таких таборах зазвичай людей з травмою спинного мозку навчали в першу чергу самообслуговування, техніки переміщення на візку та інструктували їх з різних питань”, – згадує чоловік.
Після цього Павло вирішив розпочати кар’єру параолімпійця.
“Перший мій паралімпійський вид спорту — це фехтування на візках, але там трішки не склалось. Потім ми розвивали баскетбол на заході Україні з товаришем Маріаном Піттеном. Це був 2002-2003 рік. Станом на той час 8 команд в Україні було, ми стабільно боролись з Дніпропетровською командою за бронзу. Наша команда проіснувала недовго, оскільки не було ні умов, ні фінансування, нічого. Тоді, коли команда розсипалась, скажімо так, кожен пішов на вільні хліба і я почав займатися жимом штанги лежачі. Це, власне, моє профільне. Це та дисципліна, якою я займаюся більше 20-ти років”.
Чоловік вирішив себе проявити не тільки в паралімпійському спорті. У 2007 році Павло виконав норматив майстра спорту і в 2010 майстра спорту міжнародного класу, але не ізолював виключно в рамках інвалідності.
“Я виступав по альтернативних федераціях з фізично здоровими хлопцями. Станом на 2019 рік я став вчетверте чемпіоном світу серед фізично-здорових хлопців по бодібілдингу, хоч це і не мій профіль”.
У 2016 році Павло відновив баскетбол після довгої перерви у Львові.
“Баскет ми відновили в 2016 році, також на візках після довгої перерви у Львові. І тоді, у 2017 році, скажімо, зарубались у фіналі на турнірі Union Open Cup у Львові і здобули перемогу в Харкові. Цікава така заруба була. Ну і власне пограли ми трошки часу і знов нюанси з фінансуванням, організаційні моменти і команда розсипалась. От зараз якраз відновлюємо і наступного тижня буде тренування по баскетболу. Старого складу залишилось відсотків 40 від всієї команди”.
Кар’єра в “Незламних” та інших медичних закладах
Павло займається активною реабілітацією вже 25 років. Кар’єра в “Незламних” розпочалась раптово. Близький товариш Павла, протезист Назар, зателефонував і запропонував роботу.
“Назар мені телефонує і каже: “Я перебрав всіх у голові, кого знав, в межах України, і людини твого рівня я не знайшов. Зараз тобі буде дзвонити одна людина, запрошувати на співбесіду”. А в мене кілька проєктів добігли завершення. І було досить багато вільного часу,” – розповідає Павло.
Після співбесіди Павло почав працювати на посаді соціального психолога та ментора-наставника.
Окрім цього чоловік їздить в Брюховичі та Модричі, що на Львівщині, де теж займається реабілітацією. В Модричах офіційно Павло на посаді інструктора першого контакту.
“Мої профільні питання — це люди, які отримали травми спинного мозку. Але я також працюю з людьми, які мають ампутації”.
Крісло колісне та покупка авто
“Не було, напевно, жодного дня, в який би я не намотував менше ніж 10 кілометрів в день. Якщо це була весняна пора року, літня, часом було до 30 кілометрів. Громадський транспорт не був адаптований на той час. Але, в 2016 році я взяв перший свій автомобіль і став незалежний ні від кого. Більше скажу, що зараз як згадую період до 2016 року, я не знаю, як я давав раду. Машина моя, на правду, така робоча конячка, вона дуже багато добра зробила як військовим, так і цивільним. Без автомобіля закривати стільки питань за один день було нереально. Машина для нас це, скажімо, не розкіш, це необхідність”.
Павло живе разом з дружиною Юлією та донькою Веронікою. Для чоловіка сім’я — це потужний ресурс.
“Зберегти родину та знайти гармонію в наш час не просто. Адже іноді люди з головою втікають: хтось на реабілітацію, хтось на роботу, хтось на лікування. Я завжди вчу своїх пацієнтів або клієнтів не класти всі яйця в один кошик. Знаходьте час для відпочинку, для сім’ї, для стосунків, для родичів, для коханих, для роботи, для підлеглих, для освіти, для саморозвитку, для тренувань”.
