Втрата може бути однією з найважчих тем для спілкування. Іноді слова здаються недостатніми, а вирази співчуття – невиразними, щоб знайти спільну мову з тими, хто переживає втрату. Однак спілкування може стати важливим кроком у підтримці їх у складний період. Щоб краще зрозуміти людину, яка втратила, необхідно знати, які етапи горювання вона проходить. Про базові процеси горювання розповіла одна зі співзасновниць хабу ментального здоров’я “ДіяТи” та психологиня гештальт терапії Марія Тракало.
Марія закінчила Львівський політехнічний університет за спеціальністю управління персоналу і адміністрування та здобула ступінь магістра з психології, як спеціалізацію з психотерапії обрала напрям гештальт терапевта в Українському психотерапевтичному університеті. Також вона є членом Української спілки психотерапевтів.
“Коли особа звертається до нас в Хаб ментального здоровʼя “ДіяТи” може отримати комплексну допомогу від психологів та психіатрів у ментальній сфері та підтримку духівників у віднайденні сенсу, пошуку своєї внутрішньої екзистенційності та ідентичності”, – розповідає психологиня.
За півтора року роботи хабу майже 1000 людей звернулись за психологічною та духовною допомогою у форматі онлайн та офлайн.
Як спілкуватися з людьми, які втратили?
“Слід зазначити, що втрата — це те, що неминуче трапляється у житті кожної людини і насправді ми втрачаємо постійно. Мова іде, не тільки про рідних і близьких людей, це також про втрату наших очікувань, втрату роботи, втрату працездатності на якийсь певний час. Так само і втратою буде розлучення, бо розлучення, певною мірою — смерть сім’ї. І людина проживає усі ті стадії горя, що і при втраті людини”, – додає вона.
Для того, щоб зрозуміти, як спілкуватися з особою, яка втратила рідну людину, треба розуміти, які алгоритми вона проходить у процесі горювання. Є різні моделі алгоритмів: Елізабет Кюблер Росс і модель Вільяма Вордена найпоширеніші. Вони максимально прості.
Перший етап горювання — шок.
Головне завдання на цій стадії – повірити, що втрата сталася, усвідомити, що це правда. Тобто “мій чоловік загинув”, “мій син загинув”, “моя мама померла”. Ця стадія може тривати від кількох хвилин до кількох днів. Люди, які застрягають на цій стадії вдають, що нічого не сталося.
Тобто вони:
- не говорять про втрату;
- уникають розмов;
- телефонують на номер загиблого/померлого, або пишуть повідомлення.
Такий етап ще може ускладнити відсутність похорону чи прощання, тобто тоді, коли немає тіла.
“Подія похорону хоч і є емоційно дуже складною, але помічна для родичів у контексті горювання. Чому? Бо це точка відліку “так, я дійсно бачила, що він загинув, я бачила похоронну процесію, я бачила тіло. Я бачила, що його поховали і я маю місце, де прийти”. Тому ті сім’ї, які, на превеликий жаль, — не мали змоги отримати тіло загиблого і поховати його — можуть мати утруднений цей етап переживання шоку”, – розповідає Марія.
Важливою є комунікація з дітьми. Варто не боятися говорити з ними про переживання, бо діти теж горюють, теж проживають втрату по своєму і взагалі кожна людина у сім’ї буде мати свій ритм горювання, проходитиме ті самі етапи, але у різному темпі.
“Маленькі діти, будуть дуже емоційно залежати від матері — відповідно до того, як справляється мама пропорційно справляється дитина. З дітьми варто не боятися говорити про втрату чи смерть, відповідати на їхні запитання. Бо коли їм цього не кажемо, у дітей з’являється тривога і вони багато дофантазовують, можуть невиправдано звинувачувати себе. Дитина бачить, що у сім’ї щось трапилося і що емоційно сім’я у такому землетрусі. Вона не розуміє що відбувається. Найбільшу шкоду, яку можна завдати дитині — не сказати про смерть бабусі, дідуся, батька чи матері. Це дуже погана ідея”, – каже фахівчиня.
У випадку неінформування: дитина буде чекати на людину, яка померла. І коли їй про це скажуть, вона буде себе почувати зрадженою. Важливо, що дитині повідомила про втрату безпечна їй людина, яка не боїться емоцій і реакції.
Наступний етап — це оплакування.
Оплакування — це саме той період, коли людина має дозволити собі сумувати. Вона може ставати емоційно розхитаною та почуватись слабкою. Більше втомлюватися, не мати змоги виконувати щоденні обов’язки, через що її “накриває” дуже сильна тілесна слабкість і емоційна нестабільність.
“На цьому етапі дуже важливо створити собі безпечний простір, де я дозволю відреагувати усі емоції/почуття. Якщо людина сумує, плаче, ділиться своїми переживаннями та виплескує їх назовні — це добре”, – розповідає психологиня.
Коли людина проходить цей етап емоційно, це означає, що процес горювання рухається.
“На цьому етапі людині може бути важче спати, може бути зміна апетиту. Особа може взагалі не їсти, або пробувати заїдати порожнечу. Мати загострену злість та дратівливість (тобто, злять діти, злить держава, злить Бог, злять родичі, які щось не так кажуть). Іноді стадія оплакування настільки чутлива, що людина як поранений звір, вона кидається, бо внутрішньо дуже крихка”, – додає вона.
Під час цього етапу одне зі завдань – поступово повернути рутину життя.
Це саме тоді, коли людина, хоч і кепсько себе почуває, але все одно встає і виконує робочу рутину: готує кашу для дітей, відправляє її у школу. Бувши не дуже працездатною, але все одно виходить на роботу, та контактує з людьми.
На цьому етапі важливо ходити “на двох ногах” – однією “ногою” вступати у щоденну рутину, щоденні обов’язки, які підтримують в якійсь певній рамці та розкладі, а іншою — емоційно оплакувати. Мати людей, місце чи простір, де дозволяти собі горювати і “розклеюватись”
Важко на цьому етапі може бути, коли:
- людина блокує емоції;
- не дозволяє ділитися тим, що відбувається з нею.
Сприйняття “емоції — це слабкість”, одина з обтяжливих сюжетних ліній цього етапу.
“Багато хто каже про те, що якщо я розкажу про свої почуття, це і так нічого не змінить. Людина вже померла. Але нам тут треба сказати, що ми не змінюємо реальності, але розділений біль з кимось стає меншим. Після вивільнення почуттів настає полегшення”, – зазначає Марія.
Сльози є покликані природою, для того, щоб допомогти людині вивільнити напругу та стрес. Фраза “я не можу плакати, бо мій чоловік/син — не дозволив би мені горювати” – це когнітивне викривлення. Кожен син/чоловік хотів, щоб мама/дружина не померла морально разом з ним.
“Тут дуже важливо не використовувати пам’ять про померлого, як жест самобичування. Тобто, людина, яка замикається емоційно починає також вмирати. Тоді виходить, що війна вбила двох”, – каже психологиня.
Важливо розуміти тут те, що комунікація має бути обережною та чіткою, бо часто виникають ситуації, коли суспільство не знає як реагувати на присутність людини в горі і “ходить кругом та довкола”, не знає як запитати безпосередньо про втрату. У такому випадку необхідно навчитися виражати слова підтримки, про те, що “я бачу, що тобі не просто, я хочу, що ти знав/знала, що при необхідності я готовий/готова бути поруч”.
На етапі оплакування дитина потребує рутини — визначеного графіка, бути проінформованою про те як тепер буде відбуватися життя: хто тебе буде водити на гурток, школу, як виглядатиме життя дитини, коли мама ходитиме на роботу. У такому випадку дитина потребує визначеності та безпеки, щоб її почуття приймали. Дитині може бути важче вчитися чи контактувати з однолітками.
“Несвідомо, коли мамі чи батьку погано, хочеться зриватися на дитину — але насправді треба завжди пам’ятати, що дитина так поводиться не тому що вона погана, а тому що їй погано, вона горює і їй може не вистачати словникового запасу, щоб описати свої почуття”, – зазначає вона.
Третій етап — адаптація.
Цей етап супроводжується поступовим і покроковим перелаштуванням ритму життя під реальність де померлого уже немає. Це полагодження документів і справ померлого.
Це перелаштування фінансів у сім’ї. Часом — це зміна помешкання. Зміна звичного ритму і розкладу.
З’являється розуміння: “померлого більше немає” і формується візія як тепер буде виглядати життя. Тут важливо дозволити малими кроками впускати життя. Тобто все з життя, що можна, людина має підтримувати: піти вчитися, хтось змінить роботу, хтось дозволить нові активності в життя. Без відчуття того, що це — зрада.
“Інколи може з’являтися провина перед померлим про те, що хтось із рідних дозволяє собі жити далі. Тобто: “Я можливо почну одягати кольорові речі”, “Я почну знову відвідувати події”, “Я почну знову говорити не тільки про втрату”. І на цьому етапі адаптації — основне завдання навчитися перерозподілити обов’язки своєї сім’ї так, щоби життя продовжувалося”, – акцентує психологиня.
Останній етап — це вже особистісне зростання.
Саме під час цього етапу втрата стає інтегрованою. Члени сім’ї загиблого/померлого знаходять в серці місце для нього. Іде осмислення:
- що залишилося після життя цієї людини;
- чого навчила ця людина;
- як нам далі жити без померлого;
- що людина розповість своїм дітям про неї;
- і як виглядатиме пам’ять та вшанування загиблого/померлого.
“Для когось це створення книги, для когось це символічні жести. Для когось це щорічне святкування чогось, що пов’язане з померлим. Це визначене місце в серці, яке померлий займатиме у цій сім’ї”, – зазначає вона.
Помилковим на цьому етапі є витіснення людини з життя:
- не згадувати померлого;
- вдавати наче людина не існувала, викидати всі речі та деталі, які нагадують про померлого
“Ні, ми маємо у сім’ї місце для померлого. Ми маємо змогу у будь-який момент розповісти про людину, можливо навіть поплакати та згадати приємні спогади. Загорнути цей спогад у коробочку і відправити його у довгострокову пам’ять. І цей етап вшанування пам’яті — це щось таке з чим людина буде жити далі багато-багато років.”, – каже Марія.
Йдеться про вшанування пам’яті померлого, і як надалі у сім’ї буде продовжуватися ця традиція. Які речі та жести символізуватимуть його у родині.
Що не можна робити під час спілкування з людиною, яка втратила:
- Перше правило — перш ніж щось робити варто запитати, щоб пошанувати межі людини, бо вона дуже вразлива. Вона банально може не мати сили, щоб захищатися.
- НЕ варто малювати передбачення майбутнього, наприклад: “ти ще молода, легко собі знайдеш пару” або “кому ти тепер будеш треба з двома дітьми”
Тут важливо не бути пророком, людина сама обиратиме свій шлях, чи хоче вона вступати у нові стосунки — чи не хоче. Хоче вона продовжувати якусь сімейну справу — чи ні.
- НЕ блокувати емоції: “не сумуй”, “не плач”, “візьми себе в руки”, “ти маєш бути сильна”. Ці фрази наче несуть послання “не говори зі мною про складне, бо я не знаю як з тобою бути в складних емоціях і переживаннях”
Варто пам’ятати, що у людини багато всього буде змінюватись з втратою, зокрема і система цінностей та координат. Їй треба дати час, що б вона віднайшла нові життєві орієнтири та змогла робити подальші кроки в житті.
“ДіяТи” ― простір, в якому є багато поваги до духовності та цінностей. Своїм завданням фахівці Хабу ментального здоров’я ― допомогти людині інтегруватися не лише в духовному, а в психологічному плані.
Отримати підтримку можна зетелфонувавши за номером: +380 63 056 1803; обо ж відвідати Хаб за адресами: м. Львів, вул. Короленка 7; вул. Матейка 2; вул. Озаркевича 4.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Львові відкрили перший в Україні Абілітаційний центр для ветеранів/нок та цивільних.
1 коментар