У Києві презентували результати дослідження про безбар’єрність середовища для ветеранів і ветеранок із втратою кінцівок. Воно показало: навіть отримавши протез, людина не обов’язково повертає собі незалежне життя. Майже 38% опитаних користувачів протезів хоча б іноді потребують сторонньої допомоги, три чверті учасників регулярно стикаються з фізичними бар’єрами, а кожен п’ятий із тих, хто відповів на питання про психологічну підтримку, повідомив про потребу у професійній допомозі, до якої не має доступу.
У реабілітаційному центрі протезування MCOP Україна в Києві зібралися представники профільних міністерств, ветеранських організацій, фахівці з протезування та реабілітації, представники громадського сектору. Тут презентували результати дослідження «Оцінка безбар’єрності середовища для ветеранів війни з втратою кінцівок в Україні», який провів фонд Future for Ukraine.
За цифрами дослідження стоїть просте, але принципове питання: що відбувається з людиною після того, як вона отримала протез?
Адже видати якісний протез ще не означає повернути людині можливість самостійно дістатися на роботу чи додому. Встановити протез – не означає зробити доступним під’їзд будинку, громадський транспорт чи державну установу. Завершити етап протезування – не означає завершити реабілітацію. Саме цей розрив, між наявністю самого протеза і реальною можливістю жити незалежно, став однією з центральних тем дослідження.
Що людина може після протезування?
Дослідження проводили в межах проєкту «Go to the Future: Адвокація безбар’єрної інтеграції ветеранів з втраченими кінцівками». Анонімне онлайн-опитування тривало з 13 квітня до 3 серпня 2026 року. До аналітичної бази увійшли 204 анкети ветеранів і ветеранок. Учасників залучали через соціальні мережі, таргетовану рекламу, MCOP, Go to the Future та базу ветеранів фонду. І саме тут важливо провести межу між тим, що результати дозволяють стверджувати, і тим, чого з них висновувати не можна.
Вибірка була невипадковою та формувалася шляхом самовідбору. У ній переважають чоловіки, мешканці міст, а також люди, які вже мають зв’язок із протезуванням або ветеранськими програмами. Тому, наприклад, коректно сказати, що 74,5% учасників цього опитування повідомили про наявність протеза. Як зазначили організатори, дослідження не претендує на те, щоб статистично описати всю ветеранську спільноту України. Натомість воно дозволяє уважніше подивитися на досвід конкретної групи людей і побачити, де саме на їхньому маршруті виникають бар’єри. І цей маршрут значно довший, ніж дорога до протезного центру.
За підсумками опитування, 37,5% опитаних користувачів протеза все одно потребують сторонньої допомоги. І ця цифра ставить під сумнів спрощене уявлення про протез як про фінальну точку відновлення.
Як зазначає MEAL-менеджерка БО «БФ «Майбутнє для України», Ганна Ланчук: «Чому ми робимо акцент саме на протезі? Тому що в суспільстві досі є уявлення: якщо людина втратила руку чи ногу, їй поставлять протез, і вона одразу повернеться до самостійного життя. Так часто думають навіть ті, хто щойно отримав поранення. Вони запитують: де найкращий протез, яке “найсучасніше коліно”? Бо здається, що саме протез вирішить усе. Але насправді протез – це лише один з етапів великого шляху відновлення».
Протез може повернути частину мобільності. Але незалежність людини залежить також від того, чи мала вона достатню реабілітацію, чи може своєчасно отримати налаштування та сервіс протеза, чи пристосоване її житло, чи доступний транспорт, чи може вона працювати, отримувати психологічну допомогу та бути повноцінною учасницею життя своєї громади.
Саме тому результати дослідження переводять дискусію з питання «чи видано протез?» до значно ширшого: «чи може людина після цього жити незалежно?»
За результатами опитування, три чверті опитаних регулярно зіштовхуються з фізичними бар’єрами. Навіть найсучасніший протез не прибере сходи без пандуса. Не зробить низькопідлоговим автобус. Не розширить дверний отвір у старому будинку і не встановить ліфт там, де його немає. 153 із 202 учасників, які відповіли на відповідне питання, або 75,7%, повідомили, що стикаються з фізичними бар’єрами щодня або кілька разів на тиждень. Фактично для більшості опитаних бар’єрність – це не виняткова ситуація, яка трапляється раз на місяць. Це регулярна частина повсякденного життя. Окрема проблема – транспорт, оскільки 49,1% учасників низько оцінили його доступність.
Особливо помітними транспортні й територіальні бар’єри є у сільській підгрупі учасників дослідження. Але й тут необхідна обережність із висновками: ці дані демонструють досвід саме опитаних людей із сільської місцевості, а не дають підстав стверджувати, що ситуація є однаковою в усіх селах України. Проте сам характер проблеми добре ілюструє ширший виклик.
Людина може пройти операції, складну реабілітацію, отримати протез і навчитися ним користуватися. Але якщо після повернення додому вона не здатна самостійно дістатися до лікаря, роботи, ЦНАПу чи найближчого міста, формальна доступність протезування ще не означає реальної безбар’єрності. Результат відновлення формується не лише в медичному або реабілітаційному закладі. Він формується на всьому маршруті людини, від дверей власної квартири до транспорту, роботи, державних послуг і життя громади.
Коли бар’єром стають не сходи, а інформація
«Про безбар’єрність сьогодні багато говорять у контексті людей з інвалідністю. Але оскільки ми працюємо саме з ветеранами війни, які втратили кінцівки, нам було важливо показати, з якими проблемами стикаються саме вони. До травми у цих людей було своє життя, сім’ї, робота, мрії, плани. Вони пішли захищати державу і внаслідок війни отримали важкі травми. Тому наше середовище і суспільство мають створити такі умови, які допоможуть їм не просто отримати протез, а повернутися до максимально самостійного і повноцінного життя», – зазначила Ганна Ланчук.
Безбар’єрність – це не лише пандуси, ліфти чи громадський транспорт. Іноді бар’єр не можна побачити фізично. 56,9% опитаних низько оцінюють доступність інформації про пільги, виплати та статуси. Серед проблем учасники найчастіше згадують розпорошеність інформації та відсутність єдиного зрозумілого інформаційного вікна.
Ганна додає, що: «Одним із неочікуваних для нас результатів стала саме інформаційна безбар’єрність. Сьогодні існує багато пільг, грантів, програм і послуг для ветеранів, але дослідження показало: люди часто просто не знають про них або не розуміють, як ними скористатися. А якщо людина не знає про певну можливість, то для неї вона фактично не існує. Для нас це стало важливим відкриттям. Тому потрібно не лише створювати дедалі більше програм, а вибудовувати зрозумілий і цілісний маршрут для ветерана: куди звернутися, які можливості є, що робити далі. Щодо потреби у психологічному супроводі, ми припускали, що вона буде значною, і результати дослідження це підтвердили».
Для людини, яка після поранення одночасно проходить лікування, протезування, реабілітацію, оформляє документи й намагається адаптуватися до нового життя, необхідність самостійно шукати інформацію в різних установах і джерелах перетворюється на окреме навантаження.
Тому інформаційна доступність у цьому контексті перестає бути другорядним сервісним питанням. Вона стає частиною реабілітаційного маршруту. Адже навіть передбачена державою можливість не працює повноцінно, якщо людина не знає, що має на неї право, не розуміє процедури або змушена витрачати значні ресурси, щоб з’ясувати послідовність дій.
Майже 40% опитаних не працюють через стан здоров’я
Незалежне життя має і ще один вимір – економічний. За результатами дослідження, 79 із 200 учасників, або 39,5%, не працюють через стан здоров’я. Робота – це дохід, соціальні зв’язки, професійна реалізація та повернення до звичного ритму життя. Тому обмеження можливості працювати може впливати одразу на кілька сфер відновлення людини.
І знову постає питання комплексності
Чи може людина фізично дістатися робочого місця? Чи адаптоване воно? Чи має вона належну реабілітацію? Чи може вчасно обслуговувати протез? Чи дозволяє стан здоров’я працювати повний день? Чи є можливість перекваліфікуватися, якщо повернутися до попередньої професії вже неможливо?
За даними дослідження, 40 із 199 учасників, або 20,1%, повідомили, що потребують професійної психологічної допомоги, але не мають до неї доступу. Це ще один елемент системи, без якого розмова про повноцінне відновлення залишається неповною.
Протез може допомогти людині знову ходити. Реабілітація – навчитися користуватися ним і відновити функціональність. Але повернення до цивільного життя після тяжкого поранення потребує значно ширшої підтримки. Психологічна допомога тут не додаткова опція, а одна зі складових маршруту відновлення.
П’ять цифр, які показують масштаб виклику
Дослідження виокремлює кілька показників, які разом формують значно ширшу картину, ніж питання самого забезпечення протезом:
- 37,5% користувачів протеза хоча б іноді потребують сторонньої допомоги;
- 75,7% учасників стикаються з фізичними бар’єрами щодня або кілька разів на тиждень;
- 56,9% низько оцінюють доступність інформації про пільги, виплати та статуси;
- 39,5% не працюють через стан здоров’я;
- 20,1% повідомили про потребу у професійній психологічній допомозі, до якої не мають доступу.
Ці показники не можна механічно переносити на всіх ветеранів і ветеранок України. Але всередині дослідженої групи вони демонструють одну послідовну закономірність: наявність протеза ще не означає усунення бар’єрів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я досі думаю, що він живий»: понад тисячу днів Олена Зварич чекає на чоловіка, який зник на війні.
