«Мій стан – квантовий, бо я діючий військовослужбовець, але всередині більше актор. Це якийсь шизофренічний стан», – так описує себе Андрій Сніцарчук, який є заслуженим артистом України, режисером, колишнім актором Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, а від початку повномасштабного вторгнення – військовослужбовцем 103 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Андрій Сніцарчук служить вже понад чотири роки. За цей час був на Донецькому напрямку, Харківщині, тепер виконує завдання на Сумщині. Обіймав посаду водія, стрільця, згодом вивчився на пілота. Паралельно з військовою службою продовжує займатися театром: ставить вистави, працює над режисурою, а нещодавно став режисером моновистави «Танго капелана».
Зараз Андрій перебуває у Львові на лікуванні після травм. Каже, що ще не знає, де буде за кілька тижнів і чим займатиметься після війни. Пропозиції від театрів уже отримував, однак відповіді не дав. Не знає, чи повернеться на сцену, чи залишиться у війську, чи обере щось інше.
Про те, як актор опинився на війні, чому його позивний – «Заслужений», як театр допомагає говорити про досвід військових, чому війна забирає здатність мріяти і ким він хоче залишитися після перемоги – Андрій Сніцарчук розповів «Ветеран медіа».
Пішов у військо не роздумуючи
До війни Андрій Сніцарчук багато років працював у театрі. Але ще до повномасштабного вторгнення неодноразово їздив на передову. Разом із гуртом The Rohies виступав для військових АТО та ООС, брав участь у волонтерському вертепі в зоні проведення ООС.
Тому 24 лютого 2022 року питання, чи йти служити, для нього фактично не стояло. Коли почалося повномасштабне вторгнення, театр, у якому він працював, зупинив роботу. Андрій почав волонтерити: долучився до виробництва коктейлів Молотова, возив бензин та інші необхідні матеріали, допомагав на різних локаціях, зокрема у Києві, займався евакуацією та доставкою гуманітарної допомоги.
Згодом долучився до автороти 103 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, яка формувалася на Львівщині. Театр і сцена тоді відійшли на другий план.
«Це не була для мене дорога в один кінець, про це навіть не думав, але відчувалося, що, можливо, навіть доведеться з багатьма попрощатися. Вдивлявся в обличчя своїх побратимів, які тоді разом зі мною сідали в автобус «Школярик» і не знали, куди нас повезуть, абсолютно не розуміли, що буде далі. У багатьох було дивне відчуття, хоча жевріла надія на краще», – пригадує Андрій.
Коли приїхали у зону виконання завдань на Донеччині, стало зрозуміло, що все значно складніше.
Сьогодні Андрій Сніцарчук продовжує службу у 103 бригаді. Півтора року тому його перевели з автомобільної роти до батальйону. Спочатку був стрільцем, згодом вивчився на пілота.
Його позивний — «Заслужений». Його придумали побратими, і він залишився, хоча самого Андрія називали ще й «Синицею», коли він став пілотом. Сам же актор хотів позивний «Вільнюс» – на честь міста, яке йому близьке і яке він вважає містом свого дитинства. Та цей варіант не прижився, він залишився «Заслуженим».
«Треба воювати – воюю, треба зробити виставу – роблю»
На запитання: чи складно перемикатися між військовою службою і театром, Андрій каже, що не стільки перемикається, скільки просто рухається далі, виконуючи те, що потрібно в конкретний момент.
«Перемикатися між службою і роботою не так складно, швидше все йде великим сніжним комом. Інколи здається, що немає вибору. Треба воювати – воюю, треба зробити виставу – роблю. Попри службу і багатозадачність», – говорить він.
Зараз Андрій перебуває у Львові на лікуванні після травм. Старі та нові ушкодження даються взнаки. Вперше серйозно травмувався у лютому 2023 року, коли під час обстрілу вистрибнув з автомобіля і сильно пошкодив ногу. Півроку ходив із травмою, поки його не відправили на лікування. Згодом переніс операцію. Рік тому знову тікав від дрона і невдало заскочив в окоп. Попри це продовжував служити.
На початку повномасштабної війни в підрозділі Андрія Сніцарчука опинилося ще двоє професійних акторів театру імені Марії Заньковецької – Назар Павлик та Андрій Петрук. Можна було б назвати їх «творчим підрозділом», але тоді ніхто про це не думав. Усі були військовими, усі працювали заради спільної мети.
«Всі були рівні і всі працювали задля перемоги. Інша думка блокувалася», – каже Андрій.
У війську йому більше допомогла пластунська витримка і підготовка, ніж акторські навички.
«Навіть коли в мене виникала думка зібрати людей, зіграти для них сцену, на це банально не вистачало часу, бо репетирувати, креативити на війні важко. Тож професія дуже нічим не допомагала. Хіба що трохи допомагав гумор у спілкуванні з побратимами. Завдяки цьому якось завжди вдавалося обходити і згладжувати кути», – розповідає актор.
Сьогодні одним із головних ресурсів для відновлення Андрій Сніцарчук називає мистецтво та простих людей. Каже, що йому подобається спостерігати за життям Львова: люди гуляють вулицями, п’ють каву, кудись поспішають, живуть своїм звичайним життям.
Водночас він розуміє, чому для багатьох військових така картина може бути складною і навіть тригерною.
«У Львові люди можуть відновитися. А ось у Сумах суцільний жах. Те саме в Києві. Добре, що є місце, де спокійніше і мозок з поплавленого стану набирає іншої форми і люди можуть працювати», – каже Андрій.
Втім він визнає, що до повного відновлення йому ще далеко. Навіть попри те, що має хорошого психолога.
«Танго капелана» і про те, як говорити з військовими
Нещодавно Андрій Сніцарчук став режисером моновистави «Танго капелана». Сам він не дуже позиціонує себе як режисер, адже передусім вважає себе актором. Але ця історія почалася швидко.
«Мені сказали: “а давай зробимо”. І ця авантюра почала втілюватися в житті», – пригадує він.
«Танго капелана» – це монолог капелана, який, за словами Андрія, хочеться показати якомога більшій кількості людей. Вистава говорить про війну, але водночас не лише про неї.
Однією з її важливих тем є спілкування з військовими, які повертаються з передової у відпустку або вже повернулися до цивільного життя.
«Багато хто не знає, як спілкуватися з військовими, які повертаються з передової у відпустки чи вже на постійно. Їх часто питають: «Як ти там?», а він відповідає: «Нормально», «Добре» – і все. Якщо людині хочеться насправді дізнатися, як ти, їй варто подивитися цю виставу», – пояснює Андрій.
За його словами, капелан у виставі – людина, яка дотична до військової справи і водночас є психологом, братом, другом і порадником. Він знає, як говорити з людиною, яка повернулася з війни.
Без планів на майбутнє
Якщо війна завершиться найближчим часом, Андрій поки не знає, що робитиме далі. Наприкінці серпня у нього завершується лікування, однак де опиниться після цього – у Львові чи на Сумщині – невідомо.
«Зараз війна, тому треба передусім думати про перемогу. Почуваюся в дещо підвішеному стані: не знаю, де я сильніший і що власне хочу сам. Планів на майбутнє у мене немає», – говорить він.
Пропозиції від керівництва деяких театрів щодо співпраці вже отримував, але остаточної відповіді не дав. Каже, що насамперед не хоче підводити людей і щось обіцяти.
За час служби йому вже доводилося ставити вистави і проводити репетиції телефоном із лінії фронту, переглядати надіслані відео між обстрілами та пропускати прем’єри.
«Це як лизати льодяник крізь шибку. А для чого?» – говорить Андрій про плани, які складно реалізувати в умовах постійної невизначеності.
Він не будує планів навіть щодо ролі чи вистави мрії. Каже, що зараз його єдина мрія – просто кудись поїхати і відпочити. Але для цього мають скластися певні обставини. «Ось коли це станеться, то зможу про щось мріяти. А наразі все на межі фантазії і шизофренії», – відповідає він.
На запитання, ким він хоче залишитися після війни – «заслуженим» на сцені чи «заслуженим» у війську, – однозначної відповіді в Андрія теж немає. Зараз відчуває, що армія – не для нього, але водночас розуміє: у війні, яка триває роками, подібне може відчувати кожен.
Андрій згадує перші місяці повномасштабного вторгнення, коли, за його словами, всі були частиною однієї спільної машини. Вона могла працювати неправильно, але працювала. Тоді ніхто не рахував, у кого два наряди, а в кого три, – усі просто робили те, що потрібно.
Тепер, говорить він, усе дещо інакше. Найперше – через невизначеність.
«В житті я не хотів йти в армію і в житті не хотів воювати. Навіть не розумію чоловіків і жінок, які прийшли сюди на роботу», – зізнається Андрій Сніцарчук.
Поки він залишається військовослужбовцем і водночас актором. «Заслуженим» – і там, і там. А між цими двома світами продовжує жити людина, яка поки не знає, ким буде після війни.
