Юлія та Олексій Дімітрови родом із Херсонщини, вони виховують трьох дітей. Проживши рік в окупації, вони виїхали до Львова, а вже за два тижні Олексій пішов служити добровольцем. Юлія створює авторські десерти вже 7 років, а нещодавно втілила свою мрію – відкрила затишну кав’ярню та назвала в честь позивного свого чоловіка. Співвласниця кав’ярні “Two camrat” розповіла журналістці “Ветеран Медіа” про життя в окупації та власну справу.
Юлія пригадує день, коли почалось повномасштабне вторгнення – менші діти були в батьків чоловіка у селі Дружелюбівка, яке колись називали Камрат. Вони живуть посеред степу, а поруч є сиваш. Батько не вірив в те, що відбувається, поки не побачив численну ворожу техніку та червоне небо. В львівській кав’ярні “Two Camrat” є картини, як спогад про степ та батьківську хату, куди вона дуже хоче повернутись.
“Дітей додому привезли і ми сиділи, думали, що робити. Вирішили не виїжджати одразу. Я не хотіла без чоловіка виїжджати, а в нього були інші плани. І так ми прожили в окупації рік. Було важко, тому що ти не знаєш, хто до тебе зараз прийде. Ти сидиш в домі, собака загавкала, і ти думаєш: “ну все, прийшли”. Не знаєш, що очікувати, що тебе чекає завтра, що тобі скажуть завтра робити. Тому що почалося таке, що міняли паспорти, дітей в школі переоформляли, а ми намагалися їх не пускати до школи, тому що не хотіли, щоб вони гімн вчили російський,”- ділиться Юлія.
В перші місяці окупації в Новотроїцьк не доїжджав транспорт, тому в магазинах майже нічого не продавали, лиш моркву, яблука та муку по 1 кілограму на людину. Батьки Юлії займаються домогосподарством та роблять масло, сметану та сир. Вона з іншими мешканцями села привезли в церкву свої кухонні комбайни, морозильні камери та готували локшину, вареники, пельмені і котлети. Також пекли хліб та медівники, щоб роздавати людям.
“Потім почали завозити продукти, але з зв’язком дуже було важко. Ти не знаєш, що взагалі відбувається, ти нічого не чуєш, ти нічого не бачиш. Новини російські. Ну але в нас тарілка (ред. – супутникове телебачення), то ми знаходили українські новини, бачили що і як. Було важко, коли зв’язку не було взагалі. Ти батькам не можеш подзвонити. Потім почали завозити картки їхні російські. Потім школа. Ми казали, що діти захворіли… А потім вирішили виїжджати, бо Настюші треба було екзамени здавати, вона навчалася в політехнічному. Переживали за дітей, що пропустили рік. І вирішили у Львів переїжджати,”- пригадує Юлія.
Коли сім’я Дімітрових переїжджала до Львова, чоловік не розповів Юлії, що планує йти служити, але вже думав про це. В лютому вони переїхали та побули всією сім’ю в новому місті разом лише близько двох тижнів. А вже в березні Олексій пішов служити добровольцем. Він розповідає, що його вважали підозрілим та багато перевіряли.
За словами Юлії, перші місяці у Львові були непростими. В школі дітей обзивали, навіть бувало, що кидали каміннями. Вони поміняли дві школи, переїжджали два рази, поки не знайшли комфортне для себе місце та адаптувались.
“Мені чоловік каже: “Йди займись чимось таким, що тебе буде надихати, відволікати якось”. І я розмовляла з однією подружкою своєю, вона каже: “Юля, ти коштувала моті?” Кажу, ні, перший раз чую щось таке. А цей десерт тільки почав в Україні з’являтися взагалі. І вона порадила спробувати. Я почала шукати майстер-класи, і неможливо було їх знайти. Зараз їх багато, а на той час взагалі не було. Я знайшла один онлайн, я його пройшла, але він мені не сподобався. Взагалі, мої перші моті, я не знаю як їх куштували. Потім познайомилася з однією дівчиною, яка теж полюбила цей десерт, і ми з нею так здружилися. Вона не бачила в мені конкурента, і я в ній не бачу. Ми просто дружимо, як кондитери, з нею. Вона мені в чомусь давала поради, я їй. Чому в мене таке тісто, а чому в мене така начинка. Ось так ми винайшли свій рецепт. Це дійсно допомагало відволікатися,”- ділиться кондитерка.
Розпочала робити десерти Юлія ще у Новотроїцьку, щоб на день народження не йти з порожніми руками. Одного разу її попросили зробити торт на весілля, а після цього селом, як сарафанне радіо, розійшлися чутки, і так почали з’являтися клієнти.
“Майже 6 років тому назад в Новотроїцьку прийшла до нас журналістка і каже: “Я хочу про вас написати статтю в газеті”. Ми з нею поспілкувалися і вкінці я сказала таку фразу: “Я мрію про свою власну маленьку затишну кав’ярню”. У мене є, до речі, випуск, мені мама сфотографувала цю газету. І там цей рядок, я просто так мріяла. Я ходила там, дивилася приміщення, уявляла там пару тих столиків. Але я уявляла пару, не 12, але зі своїми десертами дуже хотіла. І я прям уявляла як люди будуть спілкуватися, ділитися своїми переживаннями і радощами, і це буде таке класне місце,”- пригадує Юлія.
Згодом у Львові Юлія познайомилась з Анастасією, керівницею громадської організації “Простір майбутнього України”, яка запропонували їй стати волонтеркою та дізналась про її мрію відкрити кав’ярню. Команда організації допомогла заповнити грант на власну справу від ДІЯ. Юлія розповідає, що вона була дуже щаслива, коли їхню заявку погодили і вони розпочали працювати над відкриттям кав’ярні.
“Взагалі, я б, мабуть, і не відкрила, якби чоловік мене не підтримав цьому. По-перше, потрібно разом зрозуміти, що це дійсно важливо. І ви дійсно це хочете вдвох. Бо Льоша мене в усьому підтримував. Він розумів, куди йдуть гроші, куди йде мій час. Він це все розумів і в усьому мене підтримував, навіть коли я плакала. І коли я плачу і кажу, що це все вже, в мене нічого не вийде, і з цим стоп, і газу нема, і світла нема – він все одно продовжує молитися і підтримувати мене,”- зазначає вона.
18 січня відбулось відкриття кав’ярні “Two Camrat”, яка розташована за адресою вул. Степана Бандери, 9 у Львові. Юлія вже працевлаштувала одну людину та в пошуках другого працівника. Підприємиця зазначає, що для неї дуже важливо, щоб в кав’ярні працювали внутрішньо переміщені особи, як і вона, і щоб це місце для них було цінним. Вона розповідає, що зараз хоч і є потреба в більшій кількості відвідувачів, проте знайомі з організації та церкви дуже підтримують її бізнес.
“Мені дуже хотілося пов’язати кав’ярню з чоловіком. Він родом з села Камрат. Його зараз перейменували на Дружелюбівку, тобто “друг любить”. І у нього позивний “Камрат”. І дійсно, він став гарним другом для своїх побратимів. І для мене дуже важлива дружба. Для мене це дуже цінно, коли друзі поруч. Не тільки, коли тобі добре, а й коли тобі важко, і вони переживають з тобою все. Тому я дуже ціную друзів. І взагалі, якби не друзі, то мені б було важко тут відкрити навіть кав’ярню, тому що це нереально самій. Дружба – це така сила, підтримка велика,”- ділиться Юлія.
Власниця “Two camrat” розповідає, що в планах працевлаштувати також кухаря, щоб подавати сніданки. Наразі в кав’ярні подають лише десерти, але вони мають свою особливість – щодня нові смаки. Юлія не боїться експериментувати та створює нове, що дуже подобається клієнтам.
“Я вже думаю про другу кав’ярню. Якщо чесно, я б хотіла ближче до Херсону. Може навіть в Херсоні, якщо б він менше обстрілювався. Це і робочі місця для людей, і щось смачне. У мене замовляли десерт з Херсону, і вони кажуть: “Юля, передайте нам трішки насолоди в цьому житті”. То це було теж цінно так. В такі моменти все одно людям хочеться смачного і якось відволікатися,”- додає співвласниця кав’ярні.
Кав’ярня також виконує благодійну функцію. 10% всього прибутку йде на батальйон, де служить чоловік Юлії, а ще 10% – на громадську організацію. Також у кав’ярні відбуваються благодійні події. 14 лютого у кав’ярні був вечір ігор, на якому збирали кошти для Микити, який хворіє на реактивний артрит та потребує реабілітації.
Фото: Ярина Туз
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми мріяли, щоб люди тут проводили часом разом». Як вдова загиблого військового відкрила у Львові кав’ярню
