Одна з перших ікон, яку ветеран Андрій Бень створив разом із дружиною, була зроблена на старій розваленій табуретці. Сьогодні цю роботу можна назвати своєрідним символом їхньої сімейної майстерні – ікона Радружівського Миколая Чудотворця досі займає почесне місце в іконотворчій майстерні Святого Миколая, хоча, за словами Андрія, її вже не раз намагалися придбати.
За понад десять років подружжя створило вже більш як 10 тисяч ікон – від маленьких кишенькових образків-оберегів для військових на передову до півтораметрової копії Зарваницької чудотворної ікони для української громади в Італії. Сам Андрій називає цю справу не стільки бізнесом, скільки віддушиною. Після двох з половиною років війни та поранення саме робота в майстерні допомогла йому повернутися до цивільного життя.
У День Захисників і Захисниць України та Покрови Пресвятої Богородиці розповідаємо історію ветерана 116-тої окремої механізованої бригади Андрія Беня, його перебування на війні, про силу молитви та ікони-обереги, які не раз рятували.
Ікона зі старої табуретки
Андрій Бень не має спеціальної освіти з іконопису. За його плечима дві технічні освіти: «Автоматизовані системи управління» у Львівській політехніці та «Економіка» у Львівській комерційній академії. Каже, що до створення ікон ніколи особливо не мав творчих проявів.
Його дружина – художниця-керамістка, випускниця Академії мистецтв. Саме разом вони близько 12 років тому почали створювати ікони.
Ідея виникла після Революції Гідності. Андрій і його майбутня дружина були активними учасниками Майдану в Києві: він був сотником 14-ї сотні самооборони «Вільні люди», вона відповідала за забезпечення. Після Майдану багато їхніх побратимів пішли воювати. Інші стали волонтерами. Тоді й виникла думка створювати невеликі ікони-обереги для тих, хто вирушав на фронт.
Одна з перших робіт подружжя – ікона Радружівського Миколая Чудотворця на старій табуретці. Саме оригінал цього образу XV століття зберігається у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Ще до того, як у подружжя з’явилася майстерня, вони провели біля цієї ікони понад дві години – розглядали її, вивчали деталі, намагалися зрозуміти, як відтворити подібну роботу.
«Хотіли робити ікони під старовину, щоб були максимально схожими на автентичні, на оригінали. Тому шукали деревину, яка вже віджила своє, прожила певний час. Переважно брали зі старих меблів. Якось підвернулась табуретка, і я уявив, що на ній може бути така цікава ікона. Обробили, знезаразили, скріпили і зробили оригінальну річ», – розповідає Андрій.
Стара табуретка виявилася не просто вдалим матеріалом. Ікона стала символом майстерні. Її хотіли придбати вже близько сотні разів, але подружжя щоразу відмовлялося продавати. За словами Андрія, її зробили ще у 2014 році.
«Навіть коли дошка має тріщини, це додає краси та особливого шарму. Роботи виходять дуже цікаві. Хто не експерт, навряд чи відрізнить від оригіналу і думає, що це столітня ікона», – додає ветеран.
Обереги для тих, хто на передовій
Серед перших робіт були також невеликі ікони Покрови Богородиці розміром 6 на 9 сантиметрів. Близько 200 таких образків Андрій виготовив безкоштовно. Він хотів, щоб у військових на передовій, окрім їжі, амуніції та всього необхідного для служби, був і духовний оберіг.
Освячені ікони подружжя передавало знайомим Андрія, які ще у 2014 році, після Майдану, пішли захищати Україну в зоні АТО. Згодом про майстерню почали дізнаватися більше людей. Ікон просили дедалі більше.
Долучився до війська Андрій Бень і з перших днів повномасштабного вторгнення. Перші три дні він стояв у черзі до військкомату, а коли потрапити туди не вдалося, почав телефонувати друзям і знайомим, щоб допомогли.
Разом із побратимами з громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес» потрапили до одного підрозділу. Спочатку це був 10-й окремий стрілецький батальйон, з яким Андрій провів перший рік на Сумському напрямку. Згодом підрозділ переформатували у 116-ту окрему механізовану бригаду. За 2,5 роки служби був на Покровському та Куп’янськомунапрямках, а також в Роботине, що на Запорізькому напрямку, де якраз отримав поранення.
Під час служби іконопис практично залишив. Інколи дружина малювала і передавала йому ікони-обереги. Водночас Андрій мав із собою особисту іконку Андрія Первозваного, яку створив сучасний іконописець Роман Барабах.
Одного разу Андрій попросив дружину виготовити для нього 30 невеликих ікон-медальйонів із зображенням Архангела Михаїла, які хотів передав найближчим побратимам. Андрій розповідає, що сприймав ці медальйони як обереги і пов’язує їх із подальшою долею своїх товаришів. За його словами, серед тих, хто взяв іконки, були люди, які повернулися з бойових завдань живими. Водночас він згадує і двох загиблих побратимів, які або відмовилися від іконки, або передали її іншому перед бойовим виходом.
Одну з таких ікон Андрій після загибелі товариша передав йому вже на могилу. Згодом, коли фарба почала відлущуватися, забрав її, відреставрував і повернув назад.
«Нас могло вбити ще по дорозі»
Особливе місце в його спогадах про війну займає молитва. Андрій згадує один із бойових виходів, коли був командиром зведеної групи майже з 30 людей. Під час наступальної операції група рухалася територією, де поруч падали міни.
«Не знаю, як це пояснити. Міни лягали біля нас. Падали поруч – і жодна не зачепила», – пригадує Андрій.
Згодом російські військові почали використовувати міномети. Одна з мін влучила на край ями, де перебували військові. Їх засипало землею. Близько 15 хвилин вони не могли рухатися, оскільки над ними працював ворожий дрон. Андрій отримав поранення. Під час тієї операції загинули двоє його побратимів.
«Оця молитва дуже відчувалась. Нас могло вбити ще по дорозі, але ми молились і молились за нас інші. Інакше, як дивом, це не назвеш», – говорить ветеран.
Створив понад 10 тисяч ікон
Після поранення Андрій повернувся до цивільного життя і знову взявся за іконопис. За його словами, зараз майстерня виготовила вже понад 10 тисяч ікон. Це і маленькі іменні образки розміром близько 3 на 4 сантиметри, які замовляють великими партіями, і настінні ікони.
Найбільшою роботою стала копія Зарваницької чудотворної ікони розміром один на півтора метра. Її замовила українська громада в Італії. Над роботою працювали 12 майстрів.
«Майже як 12 апостолів – кожен зробив свій вклад», – усміхається Андрій.
Для цієї роботи використали сусальне золото. Вартість ікони становила близько тисячі доларів.
Але матеріалами для своїх робіт Андрій часто обирає зовсім не нове дерево. Для звичайних ікон використовують бук. Для окремих серій – старовинну деревину: частини антикварних шаф, скринь, меблів. Якщо така дошка має тріщини чи сліди часу, її не викидають – навпаки, саме це робить майбутню ікону особливою.
Нещодавно в майстерні почали робити ікони і на ящиках з-під боєприпасів. На такі роботи, каже Андрій, теж є запит.
Від Святого Миколая до Святого Спиридона
Є в майстерні кілька образів, які стали особливо впізнаваними. Серед них – Святий Миколай на старовинній дошці, ікона «Українська Мадонна» та копія вінчальної пари Ювеналія Мокрицького. Є також ікони святих, до яких люди звертаються з конкретними проханнями. Наприклад, Святий Христофор вважається покровителем водіїв і мандрівників, а до Святого Спиридона часто моляться у фінансових питаннях.
Сам Андрій розповідає про власний досвід зі Святим Спиридоном.
«Можу цілий день нічого не продати на ветеранському ярмарку. А за годину до кінця помічаю, що не витягнув іконку Святого Спиридона. Щойно поставив – відразу продав багато. І так було не один раз. Молюсь, прошу – і він вислуховує», – говорить ветеран.
Водночас Андрій наголошує: без віри для нього це просто дерево і фарба.
«Бо це не ідол чи маріонетка, яка все за вас зробить», – пояснює він.
«Робота мене рятувала»
Повернення до іконопису після поранення стало для Андрія ще й способом повернення до самого себе.
«Ніби повернувся додому, де спокійніше, але ментально було важко. Робота рятувала. Вона відволікала», – каже він.
Андрій говорить, що після повернення з війни люди можуть по-різному переживати цей період. Для нього ж важливо було мати справу, яка вимагала зосередженості і давала можливість працювати руками. Він пиляв, обробляв дерево, створював ікони. Згодом почав представляти їх на прощах, а тепер – на ветеранських ярмарках.
Каже, що ярмарки, продаж через сайт іконотворчої майстерні, особисті зустрічі з покупцями для нього – не лише про продаж. Це можливість зустрічатися з іншими ветеранами, спілкуватися, бути серед людей зі схожим досвідом і заряджатися позитивом.
Тепер іконки-медальйони на передову Андрій передає рідше – переважно тоді, коли до нього звертаються із таким проханням.
Майстерня, яку хочеться масштабувати
Про нову омріяну ікону Андрій не говорить. Каже, що вже створив ті образи, які його надихали і продовжують надихати. Натомість має іншу мрію – розширити майстерню Святого Миколая.
Сьогодні це фактично сімейне крафтове виробництво, де основну роботу виконують Андрій і його дружина. Замовлення відбувається через сайт і сторінки у Facebook та Instagram, серед покупців, як українці, так і іноземці.
«Все-таки це ремесло, крафтове індивідуальне виробництво, яке залежить від Андрія і дружини. Хотілося б масштабуватися, мати найманих працівників, розширятися», – говорить він.
А поки в майстерні продовжують давати друге життя старому дереву – дошкам, частинам меблів, скриням і навіть ящикам з-під боєприпасів. І створювати на них образи, які для когось стають подарунком, для когось – пам’яттю, а для когось – особистим оберегом.
Фото Ветеран медіа та Андрія Беня
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У 20 років пішла у військо, щоб керувати дронами: історія «Ластівки»
